Організація Ісламського Співробітництва

Заснована 25 вересня 1969 року на Конференції глав мусульманських держав у Рабаті з метою забезпечення ісламської солідарності в соціальній, економічній і політичній сферах, боротьби проти колоніалізму, неоколоніалізму й расизму та підтримки Організації звільнення Палестини. Статус спостерігачів мають Боснія і Герцеговина, Центральноафриканська Республіка, Російська Федерація, а також Національно-визвольний фронт Філіппін Моро й ряд організацій (ООН, Рух неприєднання тощо). Штаб-квартира організації знаходиться в Джидді (Саудівська Аравія).

Організація Ісламського співробітництва є найбільшою й найвпливовішою офіційною урядовою мусульманською міжнародною організацією. У цей час об'єднує 57 країн із населенням близько 1,2 млрд людей. Спочатку до її складу входили 25 держав Азії й Африки та Організація звільнення Палестини. Мета створення ОІК: співробітництво між мусульманськими державами, спільна участь у діяльності на міжнародній арені, досягнення стабільного розвитку країн-учасниць.

Керівні органи ОІК: зустріч королів, глав держав і урядів (саміт), конференція міністрів закордонних справ, генеральний секретаріат і допоміжні органи (Стаття 3 Статуту ОІК). Зустріч королів, глав держав і урядів (саміт) обумовлює спільну політику мусульманських держав. Подібні зустрічі проводяться раз на три роки. Конференція міністрів закордонних справ проводиться щорічно. При необхідності скликаються позачергові конференції. Генеральний секретаріат є виконавчим органом ОІК. Головою секретаріату є Генеральний секретар, що обирається конференцією Міністрів закордонних справ на чотирирічний термін. Повноваження Генерального секретаря можуть бути продовжені тільки один раз. У генерального секретаря чотири заступники: з політичних питань, з науки й технологій, з економічних питань, із соціальних, культурних та інформаційних питань. Крім заступників є директор кабінету, що організує чисто технічну роботу секретаріату.

У складі Генерального секретаріату діє ряд відділів: соціально-економічний, з науки й техніки, у справах Азії, у справах Африки, з міжнародних питань, інформації, із прав людини й справ релігійних меншин, у справах мусульманських неурядових організацій тощо.

Тепер ОІК переживає період модернізації. У цьому зв'язку, на черговому саміті ОІК у Дакарі (Сенегал) у березні 2008 року був прийнятий новий Статут Організації.

28 червня 2011 рішенням 38-ї сесії Ради міністрів закордонних справ ОІК, що відбулася в Астані Організація ісламська конференція перейменована в Організацію ісламського співробітництва (ОІС).

При ОІС діє ряд самостійних організацій, що створені за рішеннями її конференцій і діяльність яких координується Генеральним секретаріатом:

• Ісламський банк розвитку
• Ісламське агентство новин
• Організація радіомовної й телевізійної служби ісламських держав
• Ісламська комісія з економічних і культурних питань
• Ісламський центр професійно-технічного навчання й досліджень
• Ісламський фонд науково-технічного розвитку
• Центр дослідження ісламського мистецтва й культури
• Фонд Єрусалима, Комітет з Єрусалиму
• Ісламська торгово-промислова палата
• Організація ісламських столиць
• Центр статистичних, економічних і соціальних досліджень
• Комітет ісламської солідарності з мусульманськими африканськими країнами зони Сахеля
• Ісламська асоціація судновласників
• Ісламський центр розвитку торгівлі
• Ісламський фонд розвитку
• Ісламський суд справедливості
• Ісламська організація з питань освіти, науки й культури

• Каїрська декларація прав людини в ісламі

• Парламентський союз країн членів Організації Ісламська конференція

• Організація Ісламської Конференції // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Організація Ісламська Конференція // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
• Офіційний сайт ОІК

• О. Коппель. Організація ісламської конференції // Українська дипломатична енциклопедія : у 2-х т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.