Експресіонізм

Мав своїх прихильників у Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Прояви експресіонізму наприкінці ХХ століття відносять до неоекспресіонізму.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку XX ст. З усіх напрямків нового мистецтва ХХ ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт художньої особи, людини взагалі з трагічною й антигуманною дійсністю. В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття, у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями. Часом руйнація старих форм виводила художників на межу абстрактного експресіонізму.

Стилістика експресіонізму в ХХ столітті відбилася у кіно, живописі, графіці, літературі, скульптурі, найменше у архітектурі.

 

 

Хоча слово експресіонізм вживали в сучасному розумінні вже в 1850-х роках, його походження часом пов'язують з картинами, що виставив 1901 року в Парижі забутий нині художник Жульєн-Огюст Ерве, які він назвав експресіонізмами. Однак існує альтернативна думка, за якою слово ввів у вжиток чеський історик мистецтва Антонін Матейчек у 1910 році, як протилежність імпресіонізмові: «Експресіоністи бажають, перш за все, виразити себе… (експресіоніст заперечує) безпосереднє сприйняття й вибудовує складніші структури, що пов'язані з психікою… Враження та мисленні образи проходять крізь людське мислення немов би через фільтр, який очищає їх від усіх матеріальних деталей мислення, щоб створити їх чисту суть, засвоюються і утворюють більш загальні форми, типи, які художник виражає через прості, скорочені формули і символи».

Важливими попередниками експресіонізму були: німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900), особливо у своїй філософській книзі «Так казав Заратустра» (1883–92); пізні п'єси шведського драматурга Августа Стріндберга (1849—1912), включаючи трилогію «Шлях у Дамаск» 1898—1901, п'єси «Гра снів» (1902) та «Соната привидів» (1907); Франк Ведекінд (1864—1918), особливо п'єси «Дух землі» (нім. Erdgeist) (1895) і «Скринька Пандори» (нім. Die Büchse der Pandora) (1904) під загальною назвою «Лулу»; американський поет Волт Вітмен (1819-92): «Листя трави» (1855-91); російський романіст Федір Достоєвський (1821-81); норвезький художник Едвард Мунк (1863—1944); голландський художник Вінсент ван Гог (1853-90); бельгійський художник Джеймс Енсор (1860—1949); Зигмунд Фрейд (1856—1939).^{[джерело?]}

1905 року група з чотирьох німецьких художників у місті Дрездені за ініціативи Ернста Людвіга Кірхнера сформувала об'єднання «Міст» (нім. Die Brücke). Багато хто вважає це угруповання засновниками течії німецького експресіонізму, хоча вони й не називали себе цим словом. Через кілька років, 1911-го, група молодих художників з подібними поглядами сформувала в Мюнхені творче об'єднання Синій вершник (нім. The Blue Rider). Своєю назвою група завдячує картині Василя Кандінського 1903 року під однойменною назвою. Серед її учасників були: Кандінський, Франц Марк, Пауль Клее та Август Маке. Однак назва стилю експресіонізм повністю утвердила себе лише в 1913 році.

Дуже важко точно визначити межі експресіонізму, частково через те, що він перетинається з іншими основними '- ізмами' періоду модернізму: футуризмом, вортисизм, кубізмом, сюрреалізмом і дадаїзмом". На думку Річарда Мерфі: "Пошук всезагального визначення утруднений до такої міри, що найбільш послідовні експресіоністи, як, приміром, Франц Кафка, Ґоттфрід Бенн і Альфред Деблін, були разом з тим і найбільш промовистими «антиекспресіоністами».

Однак можна впевнено сказати, що виникнення цієї течії є реакцією на дегуманізацію як наслідку індустріалізації й зростання великих міст і, що «одним із основних засобів, якими експресіонізм відносить себе до течії авангардизму, і якими позначає свій розрив із традиціями загалом, є його стосунки з реалізмом і загальноприйнятими способами зображати дійсність». В стислій формі можна сказати, що експресіоністи відкидають ідеологію реалізму. Словом експресіонізм називають «художній стиль, в якому прагнуть зобразити не зовнішній світ, а швидше власні емоції й віддзеркалення у власному розумі подій і предметів зовнішнього світу».

Історик мистецтва Майкл Рагон і німецький філософ Вальтер Беньямін проводили паралелі між експресіонізмом і бароко. За словами Альберто Арбазіно, різниця між ними полягає в тому, що «Експресіонізм не уникає надмірно неприємного враження, тоді як бароко уникає. Експресіонізм показує жахливі „fuck yous“, а бароко не робить цього. Для бароко характерні гарні манери».

Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні його форми, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем — нацизму в Німеччині, фашизму в Італії, комунізму в СРСР. За часів Гітлера твори багатьох експресіоністів в Німеччині або продавали за кордон, або знищували. Значні цензурні обмеження мали ці твори і в СРСР за часів сталінського терору.

 

• зацікавленість глибинними психічними процесами;
• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохопний пафос;
• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;
• бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів (портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт).

Експресіонізм в музиці

Музика експресіонізму характеризується тональною децентралізацією й атональністю, автономізацією вертикалей, їх дисонантністю, деформацією тематичного мислення, розірваністю мелодичних побудов, розпадом ритмічних зв'язків, різко контрастною динамікою та розмитістю форми. Найвиразніше втілення експресіонізм знайшов у драматичній музиці. Експресіоністським операм притаманне скорочення кількості дійових осіб, підкреслення й увиразнення деталей, позбавлення індивідуальних рис. Найхарактерніші зразки муз. Е. створили А. Шенберґ («Очікування», «Місячний П'єро» та ін.) й А. Берґ (зокрема «Воццек»). Представниками Експресіонізму в музиці вважають також Е. Кшенека, О. Скрябіна (останнього періоду творчості), Ч. Айвза. Рисами експресіонізму позначені численні твори Б. Бартока («Чудесний мандарин»), Ф. Бузоні («Турандот»), П. Гіндеміта («Вбивця — надія жінок», «Свята Сусанна»), С. Прокоф'єва («Вогненний ангел»), Б. Лятошинського (II—IV симфонії, «Золотий обруч», III струнний квартет, «Відображення», Соната для скрипки) тощо. Музика Е. та естетично-світоглядні позиції напряму мали певний вплив на творчість укр. композиторів покоління 1960-х, зокр. Л. Грабовського («Симфонічні фрески»), В. Сильвестрова, В. Годзяцького тощо.

В образотворчому мистецтві

 

 

 

 

• Ернст Барлах (1870—1938)
• Макс Бекман (1884—1950)
• Річард Герстль (1883—1908)
• Жорж Грос (1893—1959)
• Отто Дікс (1891—1969)
• Генріх Кампендонк (1889—1957)
• Кес ван Донген (1877—1968)
• Василь Кандинський (1866—1944)
• Ернст Людвіг Кірхнер (1880—1938)
• Пауль Клее (1879—1940)
• Оскар Кокошка (1886—1980)
• Альфред Кубін (1877—1959)
• Вільгельм Лембрук (1881—1919)
• Август Маке (1887—1914)
• Франц Марк (1880—1916)
• Людвіг Майднер (1884—1966)
• Амедео Модільяні (1884—1920)
• Едвард Мунк (1863—1944)
• Отто Мюллер (1874—1930)
• Ернст Вільгельм Най (1902—1968)
• Еміль Нольде (1867—1956)
• Макс Пехштейн (1881—1955)
• Крістіан Рольфс (1849—1938)
• Жорж Руо (1871—1958)
• Хайм Сутін (1893—1943)
• Еріх Хеккель (1883—1970)
• Осип Цадкін (1890—1967)
• Еґон Шіле (1890—1918)
• Карл Шмідт-Ротлуф (1884—1976)
• Олексій фон Явленський (1864—1941)
• Конрад Феліксмюллер (1897—1977)
• Вільгельм Моргнер (1891—1917)

У кіно

• Пауль Вегенер (1874—1948)
• Роберт Віне (1881—1938)
• Фріц Ланг (1890—1976)
• Фрідріх Вільгельм Мурнау (1888—1931)
• Георг Вільгельм Пабст (1885—1967)

В літературі

• Хуго Балль (1886—1927)
• Ернст Барлах (1870—1938)
• Ґотфрід Бенн (1886—1956)
• Йоганнес Бехер (1891—1958)
• Василь Стефаник (1871—1936)
• Макс Брод (1884—1968)
• Ернст Вайс (1884—1940)
• Франк Ведекінд (1864—1918)
• Франц Верфель (1890—1945)
• Вальтер Газенклевер (1890—1940)
• Георг Гейм (1887—1912)
• Іван Голль (1891—1950)
• Ріхард Хюльзенбек (1892—1974)
• Альфред Деблін (1878—1957)
• Теодор Дойблер (1876—1934)
• Георг Кайзер (1878—1945)
• Франц Кафка (1883—1924)
• Клабунд (1890—1928)
• Альфред Кубін (1877—1959)
• Ельза Ласкер-Шюлер (1869—1945)
• Альфред Ліхтенштейн (1889—1914)
• Густав Майрінк (1868—1932)
• Мінона (1871—1946)
• Райнер Марія Рільке (1875—1926)
• Ернст Толлер (1893—1939)
• Георг Тракль (1887—1914)
• Фріц фон Унру (1885—1970)
• Леонгард Франк (1882—1961)
• Якоб ван Годдіс (1887—1942)
• Курт Швіттерс (1887—1948)
• Ернст Штадлер (1883—1914)
• Карл Штернхейм (1878—1942)
• Август Штрамм (1874—1915)
• Казимир Едшмід (1890—1966)
• Карл Ейнштейн (1885—1940)
• Альберт Еренштейн (1886—1950)
• Курт Гіллер (1885—1972)
• Гео Мілєв (1895—1925)
• Артуро Онофрі (1885—1928)

В архітектурі

• Еріх Мендельсон (1887—1953)
• Еро Саарінен (1910—1961)
• Йорн Утцон (1918—2008)

•  
  Еріх Мендельсон, шляпна фабрика
•  
  Арх. Еро Саарінен. Аеропорт Кеннеді, Нью-Йорк
•  
  Еріх Мендельсон, Потсдам, обсерваторія «Вежа Ейнштейна»

•  
  Едвард Мунк. Хвора дочка, 1907, Лондон.
•  
  Ернст Барлах. Скульптура янгола, що летить, Кельн, Антонітенкірхе.
•  
  Ернст Барлах.Скульптури на фасаді Катаріненкірхе, Любек.
•  
  Віткевич Станіслав Ігнацій, композиція, 1918 р.
•  
  Віткевич Станіслав Ігнацій. Австралійський пейзаж, пастель, 1918 р.
•  
  Еґон Шіле. Родина, Австрійська галерея, Відень.
•  
  Еґон Шіле. Глечики, 1918, Відень, прив. збірка
•  
  Еґон Шіле. Альберт фон Гютерслог, 1918, Міннеаполіс, США
•  
  Егон Шіле Портрет Едуарда Космака
•  
  Ернст Людвіг Кірхнер, рожеві троянди, 1918, Сент Луїс, Міссурі, США.

В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір «Я (Романтика)»), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

• Експресіонізм (головні представники)
• Неоекспресіонізм

• Paul Raabe & Ludwig Greve: Expressionismus. Literatur und Kunst 1910. Eine Ausstellung des Deutschen Literaturarchivs im Schiller-Nationalmuseum Marbach a.N., vom 8. Mai bis 31. Oktober 1960. Katalog Nr. 7, Marbach a.N. 1960 (wird im DLA laufend neu aufgelegt).
• Paul Raabe: Die Autoren und Bücher des literarischen Expressionismus. Ein bibliographisches Handbuch in Zusammenarbeit mit Ingrid Hannich-Bode, Stuttgart: J.B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung 1992, ISBN 3-476-00756-1.
• Theodor Sapper: Alle Glocken dieser Erde. Expressionistische Dichtung aus dem Donauraum, Wien: Europaverlag Wissenschaft 1974, ISBN 3-203-50494-4.
• Die expressive Geste. Deutsche Expressionisten und afrikanische Kunst, Hatje Cantz Verlag, Ostfildern 2007, ISBN 978-3-7757-1918-6
• Nicole Leonhardt: Die Farbmetaphorik in der Lyrik des Expressionismus. Eine Untersuchung an Benn, Trakl und Heym. Ubooks Verlag, 2004.
• Silvio Vietta u. Hans-Georg Kemper: Expressionismus. München 1975. (= UTB. 362.) — 6. Aufl. Ebd. 1994, ISBN 3-8252-0362-X
• Karl-Heinz Morscheck: Expressionismus. Stil und Umsetzung. Englisch Verlag. Wiesbaden 2005, ISBN 978-3-8241-1334-7
• Walter Fähnders (Hrsg.): Expressionistische Prosa. Ein Studienbuch. Aisthesis, Bielefeld 2001, ISBN 3-89528-283-9
• Für eine erste Übersicht: Ralf Georg Bogner: Einführung in die Literatur des Expressionismus. Darmstadt 2005.
• Альшванг А. Экспрессионизм в музыке // СМ. — 1959. — № 1;
• Ришар Л. Энциклопедия экспрессионизма. М.: Республика, 2003 (рос).
• Экспрессионизм: Сб. статей. — М., 1966;
• 15 .Експресіонізм // Українська музична енциклопедія, Т.2 — Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. 2008
• Kai Buchholz et.al. (Hg.), Die Lebensreform, Entwürfe zur Neugestaltung von Leben und Kunst um 1900, Darmstadt 2001, ISBN 3-89552-077-2
• Ralf Beil, Claudia Dillmann (Hrsg.): Gesamtkunstwerk Expressionismus. Kunst, Film, Literatur, Theater, Tanz und Architektur 1905 bis 1925. Hatje Cantz, Ostfildern 2010, ISBN 978-3-7757-2712-9
• Thomas Anz: Literatur des Expressionismus. Stuttgart: Sammlung Metzler, 2002, ISBN 3-476-10329-3.
• Ralf Georg Bogner: Einführung in die Literatur des Expressionismus. 1. Aufl. — Darmstadt: Wiss. Buchges., 2005, ISBN 3-534-16901-8.
• Kasimir Edschmid: Lebendiger Expressionismus. Auseinandersetzungen, Gestalten, Erinnerungen (mit 31 Dichterportraits von Künstlern der Zeit), Wien & München: Verlag Kurt Desch 1961.
• Ernst Fischer & Wilhelm Haefs (Hg.): Hirnwelten Funkeln. Literatur des Expressionismus in Wien, Salzburg: Otto Müller Verlag 1988, ISBN 3-7013-0745-8.
• Richard Hamann / Jost Hermand: Expressionismus, Berlin, 1975
• Heinrich Eduard Jacob (Hg.): Verse der Lebenden. Deutsche Lyrik seit 1910, Berlin: Propyläen Verlag 1924; 2. ergänzte Aufl. 1927; 3. ergänzte Aufl. 1932. Dieser nach der von Kurt Pinthus herausgegebenen Menschheitsdämmerung wichtigsten expressionistischen Anthologie hat Jacob eine umfangreiche Einleitung vorangestellt.
• * Ursula Peters: Moderne Zeiten. Die Sammlung zum 20. Jahrhundert, in Zusammenarbeit mit Andrea Legde, Nürnberg 2000 (Kulturgeschichtliche Spaziergänge im Germanischen Nationalmuseum, Bd.3), insb. S.11-120.
• Kurt Pinthus (Hg.): Menschheitsdämmerung. Symphonie jüngster Dichtung, 1920 — die wichtigste Anthologie expressionistischer Lyrik.
• Paul Raabe & Ludwig Greve: Expressionismus. Literatur und Kunst 1910. Eine Ausstellung des Deutschen Literaturarchivs im Schiller-Nationalmuseum Marbach a.N., vom 8. Mai bis 31. Oktober 1960. Katalog Nr. 7, Marbach a.N. 1960 (wird im DLA laufend neu aufgelegt).
• Paul Raabe: Die Autoren und Bücher des literarischen Expressionismus. Ein bibliographisches Handbuch in Zusammenarbeit mit Ingrid Hannich-Bode, Stuttgart: J.B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung 1992, ISBN 3-476-00756-1.
• Theodor Sapper: Alle Glocken dieser Erde. Expressionistische Dichtung aus dem Donauraum, Wien: Europaverlag Wissenschaft 1974, ISBN 3-203-50494-4.
• Die expressive Geste. Deutsche Expressionisten und afrikanische Kunst, Hatje Cantz Verlag, Ostfildern 2007, ISBN 978-3-7757-1918-6
• Nicole Leonhardt: Die Farbmetaphorik in der Lyrik des Expressionismus. Eine Untersuchung an Benn, Trakl und Heym. Ubooks Verlag, 2004.
• Яструбецька Г. І. Динаміка українського літературного експресіонізму: монографія [Архівовано 12 липня 2019 у Wayback Machine.] / Галина Іванівна Яструбецька. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. — 380 с.

• [https://archive.org/stream/literaturoznavchat1#page/n321/mode/2up Експресіонізм] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 322—324.
• Експресіонізм // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 173—175. — 634 с.

Це незавершена стаття з мистецтва. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.