Луцій Вер

Божественний Вер І лат. Lucius Verus
Римський Імператор
7 березня 161 — 23 січня 169
Попередник:	Антонін Пій
Наступник:	Аврелій
Авґуст
Цезар
Rex
Pontifex Maximus
Народження:	15 грудня 130 Рим, Римська імперія
Смерть:	169[1][2][3] Altinumd, Римська імперія
Причина смерті:	чума Антоніна
Поховання:	Замок Сант-Анджело
Країна:	Стародавній Рим
Релігія:	давньоримська релігія
Батько:	Луцій Елій Цезар
Мати:	Avidiad
Шлюб:	Аннія Луціла
Діти:	Aurelia Lucillad, Lucius Aurelius Verusd і Lucilla Plautiad
Медіафайли у Вікісховищі

Походив з сенаторської родини Цейоніїв — вихідців з Етрурії. 138 року був усиновлений Антоніном Пієм. Вихователями Вера були Фронтон і Герода Аттик. Марк Аврелій зробив Вера співправителем. Війну з парфянами 162—166 років Вер вів через легатів, а в маркоманській війні 168—169 років взяв особисту участь. Біографія Вера включена в «Історію імператорів» — збірку творів шести істориків епохи Августів (лат. Scriptores Historiae Augustae). Скульптурні портрети Вера зберігаються в Пергамон-музеї (Берлін) і в Альбертінум (Дрезден).

Коли батькові Луція, Цейонію Коммоду, було вже більше 35 років, його назначив наступником бездітний імператор Адріан. Він був нащадком заможного аристократичного роду, володіння якого знаходилися в основному в Етрурії. Вже не одне покоління Коммодів грало помітну роль в державі, займаючи вищі посади, аж до консульської. Після усиновлення імператором, Цейоній був призначений намісником Паннонії і командувачем армією на Дунаї. Він дуже непогано впорався зі своїми обов'язками, але, повертаючись до Риму, раптово помер від туберкульозу легенів. Луцію було в той час всього 8 років. Пристарілому і теж хворому Адріану довелося обрати іншого наступника, Антоніна Пія. Імператор наказав йому усиновити осиротілого сина Цейонія і 17-річного Марка Аннія, згодом, як відомо, отримавшого ім'я Марка Аврелія.

Обидва хлопці, якийсь час виховувалися разом під опікою Антоніна Пія, який став на той час імператором. Обидва вчилися в одних і тих же вчителів. В ті часи головними предметами були грецька література та римська література, вміння писати промови і поеми, а також філософія. Один з біографів того часу стверджував, що Вер щиро любив своїх учителів і був любим ними, однак, як поспішає додати цей же біограф, хлопчик не відрізнявся особливими здібностями. Правда, ще юнаком він любив писати вірші, а ставши постарше, став складати і непогані мови, але не досяг видатних успіхів ні в одній з цих областей мистецтва. Біограф прямо написав: «Говорили, що оратор з нього вийшов краще, ніж поет, але якщо вже говорити правду, варто було б сказати: оратор з нього вийшов поганий, а поет ще гірше». Деякі з творінь Луція користувалися успіхом, але навряд чи він сам їх написав. Луцій був нормальним хлопцем, добрим і веселим, схильним до розваг, але у всьому цьому дотримувався міру, у всякому разі, до пори до часу. Він любив полювання, ігри, заняття спортом, гонки на колісницях.

Луцій як другий Нерон

Луцій народився 15 грудня, тобто в той самий день, коли народився — майже сто років тому — імператор Нерон, який здобув собі недобру пам'ять. В принципі стародавні були дуже забобонними, і ось деякі сучасники Луція, враховуючи схильності і пристрасті останнього, вважали, що збіг дня народження не випадковість. Адже той в ранній юності теж був милим і привітним і починав з невинних забав. Стародавні римляни з великою повагою ставилися до астрології, гороскоп мав величезне значення, а гороскоп Луція дуже нагадував гороскоп Нерона. Варто було комусь висловити таке побоювання, як воно тут же стало надбанням поголоски і прийнялося обростати новими страхітливими подробицями. Тепер вже будь-який крок молодої людини, будь-який його вчинок приймалися тлумачити упереджено. Луцій ж, як зазначає один з античних письменників, не надавав значення своїх недоліків і не збирався їх приховувати, залишаючись простим і природним, ніколи ні в чому не прикидаючись. Йому це не допомагало, а можливо, навіть приносило шкоду.

Луцій виріс — тепер це був чоловік красивий, ставний, з благородними рисами обличчя, орлиним носом. У нього були густі світле волосся, сильно кучеряве, що закривало чоло. Носив він і невелику борідку, по моді того часу.

Чоловічу тогу він надів в 15 років. Прийомний батько Антонін Пій, тоді вже імператор, зазначив цей день урочистими ігрищами. Потім молодий чоловік почав робити кар'єру, причому консулом став в дуже молодому віці, всього в 24 роки. Зрозуміло, про це подбав батько, хоча той же батько недвозначно дав зрозуміти, що своїм спадкоємцем вважає Марка, давши тому титул цезаря.

Відповідно до волі імператора сенат в день смерті Антонія Пія, 7 березня 161 року, передав всі імператорські титули, звання і привілеї Марку Аврелію. Але той, на загальний подив, попросив вважати молодшого брата його співправителем. Зрозуміло, імператору в проханні не відмовили.

Причиною війни, як і багато разів до того, стала Вірменія, троном якої опанував парфянский князь. Потім від Риму відкололися невеликі васальні держави по межах імперії. В одній з битв римський полководець зазнав поразки і сам загинув. Ворог вступив в межі Сирії та розгромив військо її намісника. У такій ситуації Марк Аврелій поспішив відправити співправителя на боротьбу із загарбниками. І не тому, що розраховував на його здатності воєначальника. У Луція Вера не було ніякої військової освіти, але він був порівняно молодий (в 161 році йому було всього 30 років, а самому Марку вже за сорок), він був здоровий і зовні був втіленням ідеального римського воїна. До нього приставили кілька відмінних бойових генералів, в тому числі і Авідія Кассія родом з Сирії.

Розваги Цезаря

Вирушаючи на війну, молодий імператор вів себе не дуже войовничо. Він зовсім не поспішав в район боїв, дуже вже не хотілося йому залишати спокійну Італію. Дібравшись до півдня країни, він віддався там розвагам і навіть занедужав, обжерся за бенкетним столом. Оговтавшись, тут же вирушив на полювання. Добравшись до моря, занурився з почтом на корабель, який не поспішаючи плив по спокійним хвилях, оголошуючи околиці музикою і співом. Прибувши в Малу Азію, Луцій Вер знову в першу чергу думав про власні розваги.

Головні квартири римської армії були організовані в найбільших містах Сирії — її столиці Дамаску, Антіохії, а також в чудових містах Дафне і Лаодікеї. Головнокомандувач перебував там чотири роки, не дуже-то думаючи про війну і армію. Саме тут у повній мірі він міг насолодитися життям. У Римі він не міг собі такого дозволити, а тепер розвернувся на повну силу в Сирії, де він був повновладним імператором. Всі його примхи і пригоди доволі сильно нагадували молодого Нерона, але на відміну від того, Луцій Вер ні тоді, ні пізніше не зловживав своєю владою. У ньому не помічалося ніяких амбіцій володаря з необмеженою владою, що напевно високо цінувалося Марком Аврелієм і його прихильниками. Солідні римські політики, в їх числі і імператор, журилися з приводу легковажної поведінки Луція, але, можливо, в глибині душі були цьому раді. Було б гірше, якби такий цезар побажав всерйоз скористатися повнотою державної влади, маючи в руках великі військові сили. Тоді неминучі виявилися б зіткнення між співправителями — не виключено, що могло дійти і до збройного конфлікту.

Війна не чекає

Поки ж Луцій Вер з головою занурився в насолоди в Сирії, його воєначальники не втрачали часу дарма — билися і перемагали. І перш за все Авідій Кассій. Римські війська витіснили парфян з меж імперії і вступили до Вірменії, Месопотамії, Мідії. Кожна перемога приносила імператору додаток до його титулу почесних звань Armeniacus, Parthicus, Medicus, — Вірменський, Парфійський, Мідійський. У 164 році йому довелося ненадовго з'явитися перед військами на Євфраті, щоб підняти бойовий дух армії, але Луцій поспішив звідти живенько втекти, причому під слушним приводом: поспішив в Ефес, щоб зустріти свою наречену, Аннію Луціллію, дочку Марка Аврелія, з якою побрався три роки тому.

У 166 році був укладений вигідний для Риму мир, і Луцию Веру вже не було необхідності залишатися в Сирії. Неохоче розлучався він з цією країною. Щоб розважити себе, прихопив з собою до Італії безліч акторів, музикантів, циркачів обох статей. Частина з них супроводжувала імператора під час його тріумфального в'їзду в римську столицю. Втім, тріумф здійснювали обидва імператора: Марка Аврелія теж були присвоєні всі названі вище почесні звання, хоча останній був ще далі від фронту воєнних дій, ніж Луцій.

Риму після важкої епідемії чуми знову погрожували вторгнення німецьких племен і сарматів. Кордон по Дунаю виявивя порушеним в декількох місцях, варварські набіги були на альпійські і паннонські провінції. Пройшовши через гори, маркомани і квади вторглися в межі Італії та взяли в облогу Аквілею. Обидва цезарі очолили армію і повели легіони до кордонів імперії. Відбувалося це восени 167 року. Марк Аврелій виконував свій військовий обов'язок з повною віддачею і з усією рішучістю, як, втім, він виконував і всі інші державні обов'язки. Луцій Вер обмежився тим, що в усьому слідував братові. Правда, під Аквілеєю молодий цезар нерідко надавав перевагу полюванню аніж виконанню військового обов'язку, але коли німців змусили зняти облогу з Аквилеї і вони поспішили сховатися за Альпами, Луцій вирушив разом з братом далі, за Дунай.

Після того як ворог був відігнаний і кордон укріплено, Луцій почав переконувати брата скоріше повернутися в столицю. Обидва цезаря вирішили повертатися в Італію. Відбувалося це на початку 169 року. З Аквилеї вони на одному ридвані рушили в напрямку до Патавіуму, сучасної Падуї. Коли вже під'їжджали до Альтінуму, Луцій пережив апоплексичний удар, в результаті якого втратив мову і через три дні помер. Було йому 39 років, а царював він 8 років.

Марк Аврелій до кінця залишався лояльним по відношенню до брата. Він звелів помістити прах Луція в мавзолей Адріана і домігся в сенаті зарахування покійного до сонму богів.