Анатолій Дімаров (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта; 17 травня 1922, хутір Гарацьки, Полтавська область — 29 червня 2014, Київ, Україна) — український письменник.
Анатолій Дімаров | ||||
---|---|---|---|---|
Народився | 5 травня 1922[1] Миргород, Полтавська губернія, Українська СРР | |||
Помер | 29 червня 2014 (92 роки) Київ, Україна | |||
Поховання | Байкове кладовище | |||
Громадянство | Україна | |||
Національність | українець | |||
Діяльність | письменник, письменник наукової фантастики | |||
Жанр | оповідання | |||
Magnum opus | Біль і гнів (1974—1980) І будуть люди (1964—1968) | |||
Членство | СП СРСР і Національна спілка письменників України | |||
Партія | КПРС | |||
Учасник | німецько-радянська війна | |||
Нагороди | ||||
| ||||
Висловлювання у Вікіцитатах |
Удостоєний Шевченківської премії 1981 року в галузі літератури за другий том роману «Біль і гнів» (1 том: 1974; 2 том: 1980).
Народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи (Гарасюти) на Шишаччині, що в Полтавській області. Його батько, Андроник Федорович Гарасюта, був одружений з дочкою священика. Це був трудолюбивий господар, мав велике господарство, чимало землі, просторий, добротний будинок під залізом. Згодом його оголосили куркулем. Дімаров часто згадував, як розкуркулювали його сім'ю: « Вночі прибіг голова сільради й каже: „Андроник Федорович, сховайте кудись свою жінку, бо вранці прийдуть вас розкуркулювати. Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там з дітьми“. Батько надів на мене, шестирічного, рюкзак, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Добралися до села біля Псла, де мамина приятелька жила. Батька розкуркулили, розтягли все…».
«Мені шлях у світ був категорично закритий. І моя нещасна свята мама заради нас, двох дітей, відмовилася від особистого життя. Поїхала в Миргород, знайшла своїх подруг, з якими вчилася в гімназії, і благала їх, щоб засвідчили в Миргородському суді, що вона загубила метрики дітей і що ми — діти вчителя Дімарова, який загинув. Відтоді я й став Дімаров, а не Гарасюта, — розповідав пізніше письменник. — Я нікуди не міг піти, навіть у комсомол, боявся, що почнуть вивчати мою біографію й докопаються, що я син куркуля».
У дитинстві Анатолій пережив Голодомор в Україні 1932—1933 років, все життя згадував, як мама пекла млинці з цвіту акації. Так як в селі, де жила родина, під час Голодомору померли майже всі діти, то школу закрили. Бажаючи, щоб її діти отримали освіту, мати письменника вирішила переїхати до своєї сестри, що вчителювала у селищі Попівка (зараз Зарічне Донецької області). Після закінчення середньої школи в 1940 р. був мобілізований до армії. З початком Другої світової війни воював у складі 371 стрілецького полку 130 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті. Поблизу Могильова 17 липня 1941 року отримав важке поранення, після лікування опинився на окупованій території. Став командиром партизанського загону, який базувався поблизу селища де жила мати. Мав кілька поранень і контузій, отримав інвалідність у молодому віці. Нагороджений орденами і медалями.
У 1944 році він приїхав до Луцька, де прожив шість років. І саме там, як зізнався письменник, у ньому пробудилася національна свідомість. «У мене до того ніколи не сиділо в душі, що я — українець!»
У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 році він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині»; згодом після закінчення навчання, Дімаров видасть цілу низку збірок оповідань.
Впродовж 1950—1951 років Анатолій Дімаров навчався в літературному інституті імені Максима Горького у Москві, згодом перевівся й закінчував навчання у 1951—1953 роках вже у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах України. Був на редакційній роботі в газетах «Радянська Україна», «Радянська Волинь», працював головним редактором Львівського обласного видавництва «Радянський письменник».
Перші романи Анатолія Дімарова з'явилися наприкінці 1950-их років, і в наступні роки він видав цілу плеяду успішних романів, зокрема «Його сім'я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (трьома книгами, 1964, 1966, 1968) та «Біль і гнів» (двома книгами, 1974, 1980) тощо. За другий том «Болі і гніву» Дімаров був нагороджений Шевченківською премією.
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964—1968) та «Біль і гнів» (1974—1980 роки) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено десь третину роману.
Анатолій Дімаров написав кілька книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик» тощо.
В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
Про своє творче кредо письменник говорив так:
Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання. |
Книжки прозаїка перекладалися англійською, французькою та багатьма іншими іноземними мовами.
Упродовж 65 років Анатолій Дімаров був членом спілки письменників України, обирався членом Ради і членом Президії Національної спілки письменників України. Його творчість була поцінована високими літературними преміями та урядовими нагородами.
У 2012 році Анатолій Дімаров відмовився від ордена Ярослава Мудрого IV ступеня, яким його нагородив тодішній президент України Віктор Янукович. І пояснив, що «письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити». Вважав, що «не може прийняти з рук людей, які штовхають країну у прірву».
Навесні 2012 року разом із журналістами й репортерами радіо-телестудії Суспільне Полтава, своєю дружиною Євдокією Несторівною, друзями, Анатолій Дімаров побував на місці батьківського хутора, відвідав шишацький рід Гарасют.
В останні роки життя страждав на онкологічне захворювання. Помер у клінічній лікарні «Феофанія» 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований поруч із могилами матері та дружини на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У Шишацькому краєзнавчому музеї (Шишаки, Полтавська область, вул. Корніліча, 22) зберігаються фото із сімейного архіву, особисті речі письменника.
Друга дружина — науковиця Євдокія Дімарова (1924—2021), кандидат фізико-математичних наук, понад 40 років — викладачка Київського політехнічного інституту. Виховали сина. Від першого шлюбу у Анатолія Дімарова є донька.
Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Письменник мав велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
Дімаров є автором збірок оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок» (1957), «Жінка з дитиною», «Зінське щеня» (1969) тощо. Перші романи та повісті Дімарова з'явилися наприкінці 1950-их років, зокрема він видав такі романи та повісті як «Дві Марії» (1951), «Його сім'я» (1956), «Син капітана» (1958), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (1964, 1966, 1968), «Біль і гнів» (1974, 1980), «Постріли Уляни Кашук» (1978), «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» (1987), «Боги на продаж. Міські історії» (1988) тощо. Окрім дорослої прози, Дімаров також написав кілька книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик» тощо.
Загалом творчий доробок письменника становить кілька десятків томів. За другий том роману «Біль і гнів» (1974, 1980) Дімаров був нагороджений Шевченківською премією.
«І будуть люди» — роман-епопея про українців Полтавщини в перше десятиліття радянської окупації 1920-их років. Назва роману походить з останнього рядка віршу Тараса Шевченка «І Архімед, і Галлілей»: «а буде син, і буде мати, // і будуть люди на землі».
У 1964—1968 роках роман «І будуть люди» вийшов в обрубаному десь на третину варіанті трьома окремими книгами (так само обрубаною була версія всіх трьох книг під однією палітуркою, що вийшла у 1974 році). Цензура повикреслювала цілі розділи роману.
У романі «Біль і гнів» описується боротьба українців у часи II Світової війни у складні часи 1940-их років, коли окупація країни змінилася від одного поневолювача на іншого. Саме у часи II світової війни відбувся перехід частини українських земель від російсько-радянської імперії до нацистської Німеччини. У книзі простежуються долі багатьох персонажів, знайомих читачам з попереднього твору письменника «І будуть люди».
У 1974—1980 роках роман «Біль і гнів» вийшов в обрубаному десь на третину варіанті двома окремими книгами (так само обрубаною була версія всіх двох книг під однією палітуркою, що вийшла у 1984 році). Цензура повикреслювала цілі розділи роману.
Лише у 2004 році Дімаров зумів перевидати роман «Біль і гнів» у первісному вигляді у київському видавництві «Україна», а у 2006 році у первісному варіанті було перевидано роман І будуть люди у київському видавництві «Фенікс». Це перше повне видання обох романів, де повернуто розділи викреслені російсько-радянськими цензорами. Ось цитата з книги спогадів Дімарова «Прожити й розповісти», вперше виданої двома томами у 1997—1998 році (тобто ще до виходу нецензурованої версії «Біль і гнів» (2004) та «І будуть люди» (2006)) та пізніше перевиданої у 2012 році: «Вирішив подати на перевидання „І будуть люди“ та „Біль і гнів“. Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни… Каторжна впродовж двох років робота. … Понад 1000 сторінок поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва…Підписали до друку і на тому заглухло. Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: „Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру.“ І зараз єдине, що мені залишається, це втішитися думкою, що маю раритет: двотомник, виданий всього у двох примірниках.»
В основі роману Чорний ворон лягла правдива історія з життя українця Григорія Нудьги, колишнього колимського в'язня, з яким Анатолій Дімаров заприятелював ще у Львові. Анатолій Дімаров згадував, що писав роман лише місяць і з «невимовним відчуттям вільного, не скутого кайданами страху польоту». Сам роман було написано ще у 1960-их, але через різні обставини друком він з'явився лише наприкінці 1980-их.
Коли Дімаров закінчив написання роману «Чорний ворон» у 1960-их, він був переконаний, що роман, у який він в образі молодшого лейтенанта Калинки вивів мужнього Григорія Нудьгу, обов'язково надрукують і в Києві, і в Москві в російському перекладі в журналі «Новый мир». Друк роману «Чорний ворон» вже було схвалено й набрано для друку в журналі «Вітчизна», автор навіть вичитав гранки, а позитивні відгуки на рукопис роману написали М. Ігнатенко та П. Загребельний. Однак через цензуру роман так і не надрукували в «Вітчизні», все що вдалося надрукувати — це невеличкий уривок у 1962 році у «Літературній Україні», який було надруковано завдяки лобіюванню Павла Загребельного.
Більше двадцяти років цей роман пролежав в письменницькому столі і лише через більш як двадцятирічне перебування «у шухляді», у 1989 року в Мельбурні роман «Неопалима купина», вже під назвою «Чорний ворон», було надруковано англійською мовою у перекладі Юрія Ткача у збірці «In Stalin's Shadow» (Melbourne, 1989). Й лише через рік після видання англійською, нарешті роман з'явилася й українською у 1990 році, коли варіант австралійської збірки надрукувало київське видавництво «Дніпро» у своїй власній збірці «В тіні Сталіна» виданій в серії «Романи і повісті».
Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проєкту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.
22 червня 2023 року у місті Ірпінь вулицю Сім'ї Сосніних перейменували на вулицю Анатолія Дімарова.
9 листопада 2023 року у Києві на честь письменника було названо Бібліотеку сімейного читання імені Анатолія Дімарова.
2024 року у місті Дніпро вулицю Паустовського перейменували на вулицю Анатолія Дімарова.
Романи
Автобіографічні нехудожні книги
Решта книг
This article uses material from the Wikipedia Українська article Анатолій Дімаров, which is released under the Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 license ("CC BY-SA 3.0"); additional terms may apply (view authors). Вміст доступний на умовах CC BY-SA 4.0, якщо не вказано інше. Images, videos and audio are available under their respective licenses.
®Wikipedia is a registered trademark of the Wiki Foundation, Inc. Wiki Українська (DUHOCTRUNGQUOC.VN) is an independent company and has no affiliation with Wiki Foundation.