Сіножать

Сінокіс був важливою порою в житті хлібороба, бо сіно заготовляли на зиму для худоби, пов'язуючи з ним зимове благополуччя для родини. Сприятливими для заготівлі сіна є сонячні, погожі дні, а дощі були істотною проблемою, що й відбито в прислів'ях: «Як сіно косять, то дощів не просять», «Роби сіно в погоду, бо зогниє в негоду», «Не в дощ, а в годину сіно гребуть».

Ділянки, відведені окремим селянам для косіння трави, називались поко́сами. На свій покіс родина вирушала на весь день (якщо покіс був далеко від дому, могли влаштовувати й польовий табір, де жили кілька днів). Косити починали з самого ранку, коли ще не зійшла роса (казали: «Коси, коса, поки роса, а як роса додолу, то ми додому»). Зрізана косою трава лягала в широку смугу — прокі́с, покі́с, ручку. Підсохле сіно з кожного покосу згрібали дерев'яними граблями в довгу купу — вал, валок (це називається валкуванням). З валків потім складали маленькі стіжки — копиці (це називається копиченням), а з них — великі стоги, скирти (це називається стогуванням). У дощову погоду сіно доводилось укривати. Після закінчення косовиці сіно відвозили до сінників (сіновалів), складали під накриття-обороги.

У сучасному сільському господарстві збирання сіна механізоване. Для різних операцій використовуються пристрої на тракторній тязі: сінокосарки, сіноворушилки, тракторні граблі, копичники (сінокопнувачі), стогоклади. Для перевезення готового сіна до місць зберігання застосовуються вантажівки, вантажні причепи до тракторів, а також спеціальні стоговози. Для компактності готове сіно можуть скочувати на полі в щільні згортки, перев'язані шпагатом — тюки (паки), за допомогою спеціальних машин — прес-підбирачів.

Сіножатями (сінокосами) також називають і сільськогосподарське угіддя — луки, рослинність яких постійно використовують на сіно. Це один з основних видів кормової бази для свійської худоби в післявегетаційний період та загалом при стійловому утриманні.

Рослинність сіножаті складається з різних видів багаторічних трав. Розрізняють сіножаті суходільні, заплавні (їх заливають весняні води річок) і заболочені (їх найбільше на Поліссі); серед двох перших виділяють природні (не поліпшені) та поліпшені сіножаті.

В Україні сіножаті займають 2,4 млн га (на всіх українських землях зо 3,5 мільйонів га) або 4 % загальної земельної площі і 5,6 % сільськогосподарських угідь.

Площа сінокосів до 1914 постійно скорочувалася, через поширення ріллі (за 1901 — 13 у 9 українських губерніях з 3,3 до 2,5 млн га).

Тепер найбільший відсоток сіножаті складають на Поліссі, Львівщині, Передкарпатті та в Карпатах — з 10 % загальної земельної площі; в Лісостепі з 5 %; в Степу — 0,7 %.

Врожайність сіна на природних сіножатях 8 — 12 центнерів з 1 га, на поліпшених сягає 30 — 50 центнерів.

• Хто добре косить, той їсти не просить
• Як сіно косять, то дощів не просять
• Роби сіно в погоду, бо зогниє в негоду
• Не в дощ, а в годину сіно гребуть
• Язиком сіна не накосиш
• Під носом косовиця, а на розум не орано (про молодого, недосвідченого хлопця)
• Коли ще косовиця, а ми вже сіно возимо (про передчасний початок)
• Пішов на косовицю з собачкою
• Косять порою, а жують зимою

• Жнива
• Левада
• Оболонь
• Пасовище
• Рілля

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.

• Сіножать // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1746. — 1000 екз.