Муратова Кіра Георгіївна

Фільми Муратової неодноразово потрапляли під увагу цензури в Радянському Союзі, однак все одно Муратова зуміла проявити себе як одного з корифеїв сучасного радянського кінематографу та починаючи з 1960 року зуміла збудувати надзвичайно успішну кінематографічну кар'єру.

Кіра Георгіївна Муратова
Кіра Муратова, 2006
Ім'я при народженні	Кіра Георгіївна Короткова
Дата народження	5 листопада 1934(1934-11-05)
Місце народження	Сороки, Румунське королівство
Дата смерті	6 червня 2018(2018-06-06) (83 роки)
Місце смерті	Одеса, Україна
Поховання	Новоміське кладовище
Громадянство	радянське → українське
Alma mater	Всеросійський державний інститут кінематографії (1959)
Професія	кінорежисер
Кар'єра	1961 — 2018
Заклад	Одеська кіностудія
Членство	НСКУ
Нагороди
IMDb	ID 0613645
Кіра Георгіївна Муратова у Вікісховищі

Серед найвизначніших робіт радянського періоду — фільми «Зміна долі» (1987) та «Астенічний синдром» (1989). Найвідоміший фільм післярадянського періоду — стрічка «Настроювач» (2004), яка стала справжньою сенсацією кількох міжнародних кінофестивалів. Її кінострічки також неодноразово потрапяли в список 100 найкращих українських фільмів.

У 1997 Муратова отримала почесне звання академіка Національної академії мистецтв України. Народна артистка Української РСР (1990), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993) та Державної премії імені Олександра Довженка (2002).

 

Народилася в Румунському королівстві у місті Сороки (нині територія Молдови) у родині Георгія Короткова (рос. Юрий Коротков, рум. Gheorghe Corotcov) та Наталії Скурту (рум. Natalia Corotcov-Scurtu;). Батько Георгій Олександрович Коротков (1907—1941) за фахом був інженером, секретарем підпільного обкому компартії Румунії, загинув під час війни в складі партизанського загону, членом компартії була і його дружиа, яка взяла собі політичний псевдонім Скурту. Мати Наталія Іцківна Короткова-Скурту (1906—1981), яка народилася у єврейській сім'ї Іцка (Ісака) Резника, була лікарем-гінекологом, автором наукових книг, грала важливу роль у житті Румунії, працюючи у Міністерстві культури та Міністерстві охорони здоров'я. Померла у Бухаресті.

У 1950-х роках Кіра Георгіївна переїхала з Бухареста, де вона проживала з батьками, до СРСР.

У 1952 році Муратова розпочала навчання на філологічному факультеті МДУ, але вже через рік у 1953 перевелася на режисерський факультет ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової), який вона закінчила у 1959 році. У 1961 році Кіра Муратова стала штатною режисеркою на Одеській кіностудії та разом із першим чоловіком Олександром Муратовим, з яким вони були одружені кілька років, зробила перші кроки у кінематографі як режисер. Дебютними кінороботами молодої сценаристки та режисерки стали у 1962-му році короткометражний фільм «Біля Крутого Яру» та у 1964-му — повнометражна стрічка «Наш чесний хліб», які вона поставила спільно з Олександром Муратовим.

«Наш чесний хліб» — стрічка розповідає про українське село та піднімає дуже багато гострих соціальних питань: від патріотизму до проблеми батьків та дітей.

Фільм «Короткі зустрічі» став її першою самостійною роботою як режисерки. До нього ж вона написала і сценарій (у співавторстві з Леонідом Жуховицьким) та зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким.

1971 рік стає поворотним в режисерській кар'єрі Муратової. Її нова картина «Довгі проводи» викликала масу розбіжностей в Держкіно та з боку Одеської кіностудії (підсумком цих скандалів стали звільнення директора Одеської кіностудії і голови Держкіно України), і фільм було покладено на полицю. «Довгі проводи» спеціальною постановою ЦК Компартії України було заборонено на понад півтора десятиліття, а вийшов фільм у широкий прокат лише наприкінці 80-х. У 1987 році цей фільм отримав премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.Конфлікт на студії привів до того, що з Одеси Кіра Муратова, визнана чиновниками від кінематографа профнепридатною, переїхала до Ленінграда, де тривалий час працювала бібліотекаркою, лише наприкінці 70-х приступивши до роботи над своєю новою стрічкою. На Ленфільмі Муратова зняла картину «Пізнаючи білий світ».

В Ленінграді Муратова познайомилася з художником Євгеном Голубенком, який став її другим чоловіком і співавтором сценаріїв.

Піком опали Кіри Муратової став фільм «Серед сірих каменів», який в чорновому варіанті мав назву «Діти підземелля». Керівництво Держкіно України категорично зажадало прибрати з фільму ряд сцен. Із фільму повирізали шматки, які не влаштовували чиновників, тому Кіра Георгіївна відмовилася вказувати своє ім'я у титрах, а автором фільму вказали видуманого Івана Сидорова.

Лише до заходу сонця епохи Радянського союзу режисер зітхнула з полегшенням, отримавши можливість творити так, як підказує серце. З її легкої руки на екранах з'явилися «Зміна долі» та двосерійна драма із гострим соціальним відтінком «Астенічний синдром». Останній фільм спричинив фурор у колах критики і глядачів — і змістом, і композицією, і особливими прийомами подачі (одну частину знято на чорно-білу плівку, іншу на кольорову). Крім того, вперше у російському кіно постановник дозволив звучати з екрану нецензурної лексики. Втім, нападки на батьківщині пройшли тлом, адже головне, чого досягала Муратова — визнання за кордоном: робота здобула спеціальний приз журі Берлінського кінофестивалю. Таким чином, дев'яності та нульові стали для постановниці найбільш плідними, адже трохи більше ніж за 20 років роботи в незалежній Україні Кіра Муратова зняла такі фільми, як «Захоплення», «Три історії», «Чеховські мотиви», «Настроювач». У дев'яностих роках починається співпраця Кіри Муратової з акторкою Ренатою Литвиновою, яка зіграла в шести стрічках постановниці.

Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004). В США «Настроювач», як частину ретроспективи фільмів Муратової, було представлено у 2005 році у різних містах, зокрема у Нью-Йорку в Film Society of Lincoln Center та в Чикаго в Gene Siskel Film Center.

У 2012 році режисерка створила свій останній, 22-ий фільм, «Одвічне повернення», прем'єра якого відбулася на VII Римському МКФ. У квітні 2013 року фільм став лауреатом російської національної кінопремії «Ніка» в номінації «Найкращий фільм СНД і Балтії», — шостої «Ніки» в нагородному списку Кіри Георгіївни.

2017 року Кіру Муратову запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів премії «Оскар».

До кінця 1980-х років мала румунське громадянство, потім прийняла радянське та після розпаду СРСР — українське.

Померла 6 червня 2018 року в Одесі.

«Короткі зустрічі»

У центрі сюжету стрічки — любовний трикутник, що складається з геолога Максима, його дружини Валентини та Наді, несподіваної коханки Максима. Занадто жирних акцентів на радянську дійсність часів «відлиги» Кіра Муратова не робить, максимально висмикуючи стрічку з тодішньої політичної та соціальної реальності. Звичайно, тема геологів в шістдесяті роки в СРСР була, що називається, модною, проте для самої суті стрічки, сценарну основу якого склали розповіді письменника Жуховицкого, це було вже не так уже й важливо.

«Короткі зустрічі» захоплюють інтимністю свого оповідання і відсутністю драматургійно прохідних моментів. Муратова зняла концентроване кіно, яке ні разу не скочується в сентиментальність і дидактику. Нерадянська сутність фільму проявляється ще й в тій відчутній, вибуховий навіть чуттєвості, яка присутня в загальних сценах Наді та Максима.

«Довгі проводи»

«Довгі проводи» абсолютно не намагаються ретушувати дійсність, і ярлик соцреалізму до цього фільму не може застосовуватися за замовчуванням. Історія матері, яка надмірно опікала свого сина, але у відповідь з його боку отримала лише невдячність, символічно зрівнюється з образом країни, держави, яка своїх громадян позбавило головного — свободи. Крізь щільну тканину особистого, побутового оповідання так і визирає безперечний авторський нонконформізм режисерки, тому нападки на фільм з боку держчиновників виглядають ще більш прозорими.

У самому фільмі головний акцент зроблено на образі Євгенії Устинової, син Саша все ж є героєм, який лише доповнює її. Сильна материнська любов до сина зробила її внутрішньо вразливою і в певні моменти сліпою, такою, що не помічає очевидної шкоди від власних методів виховання. При цьому в умовах радянської дійсності їй самій за визначенням не могло бути просто, оскільки мати-одиначка в СРСР була об'єктом очевидного засудження.

«Астенічний синдром»

«Астенічний синдром», що вийшов в період перебудови, надто загравати з глядачем натяками не збирається. Це гранично жорстке кіно констатує прийдешній розпад країни, фокусуючись на розпаді окремих особистостей. І розпад цей починається з неможливості чітко будувати комунікацію — ясна і зрозуміла мова перетворюється в нескінченний потік безглуздих, зайвих слів, будь-яка спроба діалогу обертається постійною лайкою. Муратова показує людей, занурених в постійний конфлікт — як з самими собою, від втоми та апатії, так і з іншими.

Вихід же з цього замкнутого кола конфліктних ситуацій можливий лише в разі виникнення будь-якої емпатії, проте ніхто з персонажів фільму навіть не прагне подолати власне патологічне погіршення душевного та фізичного стану. Найстрашніша сцена стрічки — в шкуродерні, де камера цілеспрямовано не йде від найжорстокіших моментів. Саме в цьому епізоді сконцентрована вся та дегуманізація, що стала фундаментом особистості «радянської людини».

«Чутливий міліціонер»

Нетипова картина в кар'єрі Кіри Муратової відкрила відлік її кінематографічних робіт у вільні та вкрай невиразні дев'яності. «Чутливий міліціонер» спочатку може здатися занадто інфантильною, награною і навіть знущальною картиною, оскільки час, в яке вийшов цей фільм, не давав можливості розслаблятися, тому що для багатьох гостро стояло питання банального виживання. Втім, саме такий художній контраст з реальністю за межами кадру і робить цей фільм таким, що запам'ятовується.

«Чутливий міліціонер» це міська казка, з усіма притаманними казкам умовностями. Це картина і про можливість неможливого в країні, де, здається, не може бути місце для віри в диво. Банальні речі начебто, але в тому, що вони можуть, як і раніше існувати в період первісного нагромадження капіталу, рекету і загального насильства, не вірилося практично нікому. І фільм Муратової саме про це — про можливість віри навіть в повній темряві.

«Чеховські мотиви»

Керівництво Держкіно України хотіло доручити зйомки екранізації класики Кірі Муратовій ще в 70-х роках, тоді їй пропонувалося взятися за «Княжну Мері» Михайла Лермонтова. Однак фільм не відбувся, в першу чергу через скандали навколо фільму «Серед сірих каменів». У нульових роках Муратова сама взялася за перенесення на екран творів Чехова, вибравши для стрічки найнеочевидніші його твори: оповідання «Важкі люди» та п'єсу «Тетяна Рєпіна». «Чеховські мотиви» акцентують надмірну глядацьку увагу на жаху повсякденності і посередності. Як людина створює своє оточення, так і оточення саме створює людину, або ж її руйнує — в залежності від ситуацій. Стрічка на прикладі долі Тетяни Рєпіной і Петра показує цю нестерпну вразливість людей від тих, хто є їх близькими або просто друзями чи партнерами. Власне, неможливість повної свободи присутня й у цій картині як одна з генеральних тем.

«Настроювач»

Книга «Нариси кримінального світу царської Росії» Аркадія Кошки перетворена була Кірою Муратовою в стильний, іронічний фільм, який починається як мелодрама, а завершується як справжня трагедія людини, що змогла в якийсь момент переступити не тільки через себе, але і через інших. Кіра Муратова зробила свій фільм споглядальним і неквапливим, максимально зосередившись на деталях розповіді й точному, прискіпливо психологічному малюнку героїв стрічки.

Мала проукраїнську позицію. Виступала проти російської агресії у 2014 році супроти України, підтримувала Євромайдан, проте погоджувалась на анексію Криму.

Хронологічний список нагород режисерки:

• Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Велика премія», 1987; в номінації «Приз за режисуру», 1988, СРСР
• Премія «Леопард» на МКФ в Локарно, 1987, 1994, Італія
• Народна артистка Української РСР, 1990
• Спеціальний приз «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю, 1990, ФРН
• Премія «Ніка» у номінації «Найкращий ігровий фільм», 1991, 1995, 2005, 2007, 2009, Росія
• Премія МКФ «Кінотавр» у номінації «Спеціальні призи у конкурсі» Фільми для обраних ", 1992; у номінації «Спеціальні призи російського конкурсу», 1994; у номінації «Спеціальні призи за режисуру», 1997, Росія
• Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, 1993, Україна
• Лауреат Російської незалежної премії «Тріумф», 1995, Росія
• Премія «Арсенал», 1997, Україна
• Лауреат премії імені Володимира Вернадського, 2000, Україна
• Лауреат премії ім. Анджея Вайди Американської кіноакадемії і Польського культурного центру в Берліні, 2000, ФРН
• Приз ФІПРЕССІ на МКФ в Сочі, 2001, Росія
• Премія «Golden Lily» на МКФ у Вісбадені, 2001, 2007, ФРН
• Лауреат Державної премії імені Олександра Довженка за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва, 2002, Україна
• Золота медаль Національної академії мистецтв України, 2004, Україна
• Орден Дружби, 2004, Росія
• Приз журі Міжнародної федерації кінопреси 31-го Московського міжнародного кінофестивалю, 2009, Росія
• Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать» 2007, Україна
• Орден князя Ярослава Мудрого V (1999), IV (2004) та ІІІ (2009) ступенів, Україна
• Ювілейна медаль «20 років незалежності України», 2011, Україна
• Нагорода «Золотий Скіфський олень» за внесок у світове кіномистецтво 45-го КМКФ «Молодість», 2015, Україна
• Почесна громадянка Одеси, 2017, Україна

• Муратова Кіра Георгіївна [Архівовано 14 червня 2018 у Wayback Machine.] // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Кіра Муратова [Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine.] на сайті Національної академії мистецтв України

• Муратова Кіра Георгіївна на сайті DzygaMDB
• Кіра Муратова на сайті Kino-teatr.ua
• http://www.filmz.ru/pub/2/19336_1.htm [Архівовано 9 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Kira Muratova fan site — films, biography, news, interviews, articles, photo gallery [Архівовано 30 квітня 2021 у Wayback Machine.](рос.)
• Кино-Театр.ru [Архівовано 14 липня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
• Кира Муратова: «Я могла бы высказать личные претензии к Украине, но я их не имею» [Архівовано 27 липня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)