Володи́мир Олекса́ндрович Са́вченко-Бі́льський (14 липня 1867, с.
Олишівка, Чернігівщина — 21 вересня 1955, Абондан, Франція) — український військовий діяч, генерал-хорунжий флоту УНР, контрадмірал, зі старого козацького роду Савченків-Більських на Чернігівщині; 1919-20 — начальник Головної Воєнно-Морської Управи Військового Міністерства. Співробітник військових журналів «Табор», «Український інвалід», «За Державність».
Володимир Савченко-Більський | |
командувач Військово-морських сил УНР | |
---|---|
травень 1920 — липень 1918 | |
Особові дані | |
Народився | 14.7.1867. |
Місце народження | Олишівка, Чернігівська губернія |
Помер | 21 вересня 1955 |
Місце смерті | Абондан, Франція |
Військова служба | |
Приналежність: | Армія УНР, Українська Держава |
Рід військ: | ВМС УНР |
Звання: | Полковник по адміралтійству, Контр-адмірал |
Нагороди | |
Народився у с. Олишівка (тепер Чернігівської області) в українській шляхетській родині.
Походив Савченко-Більський зі старовинного козацько-старшинського роду, який веде свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви, який 1582 року пішов у Запорізьку Січ. Його син Кіндрат уже звався Савченком-Більським, а онук — Микита – започаткував ще дві гілки роду, одна з яких володіла землями біля Чернігова, в Олишівці — малій батьківщині Савченка-Більського. Батько Володимира Олександр Савченко-Більський був знаним на Чернігівщині іконописцем.
Мати Володимира походила з давнього козацького роду Суліїв. Одним із них був Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів до українського музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В. В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію.
Рідний брат Володимира Михайло Савченко-Більський став знаним агрономом і свого часу обіймав посаду генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату 1918 року був обраний членом президії Всеукраїнського земського союзу. Інший брат Володимира Василь став популярним у Чернігові малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві досяг син Василя Олександр Савченко-Більський, племінник Володимира, що став відомим українським художником.
Володимир, на відміну від своїх братів, обирає військову кар'єру. На військовій службі з 1888 р.
Після закінчення у 1893 р. піхотного юнкерського училища служив у 22-му піхотному Нижньоновгородському полку, старшина.
У 1902 р. відряджений до Адміралтейства, продовжував службу на Північному флоті.
У 1907 р. був членом українського гуртка «Кобзарь» у Севастополі.
На початку Першої світової війни переведений на Чорноморський флот.
З 6 грудня 1915 р. — підполковник по адміралтейству.
Навесні 1917 р. — командир Севастопольського флотського півекіпажу, капітан 2-го рангу.
Останнє звання у російській армії — полковник по адміралтейству.
Після утворення Української Центральної Ради організував і очолив Раду Української Чорноморської громади, активно проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі.
З 23 грудня 1917 р. призначений директором канцелярії Морського секретарства Центральної Ради у Києві, з 5 січня 1920 р. перебував поза штатом. Докладав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. Засновував гардемаринські школи в Миколаєві, Севастополі, Кам'янці-Подільському.
Підвищений у ранзі до контрадмірала.
Станом на 19 квітня 1920 р. — начальник Морського генерального штабу УНР.
З травня 1920 р. — командувач Чорноморського флоту.
Станом на 4 серпня 1920 р. — помічник начальника управління Морського флоту УНР. Протягом 19 травня —11 липня 1920 р., 25 липня —17 листопада 1920 р. та з 4 липня 1921 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (до її ліквідації у 1922 р.).
Після поразки визвольних змагань інтернований з частинами Армії УНР у Польщі.
По закінченні Першої світової війни (з 1921 року) Володимир Савченко-Більський жив у Тарнові (Польща).
У 1943 р. був одним з ініціаторів формування у складі вермахту Українського визвольного війська.
З 1945 р. жив на еміграції у Франції.
У 1946 році та в період з 1947 по 1955 роки очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри.
21 вересня 1955 року Володимир Савченко-Більський помер та похований у французькому місті Абондан. У 1970—1980-х роках перепохований на кладовищі Шалетт-Везін.
Автор низки статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у таборових виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», альманасі «Літопис Червоної Калини» та ін.
Це незавершена стаття про військового чи військову Збройних сил України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
This article uses material from the Wikipedia Українська article Савченко-Більський Володимир Олександрович, which is released under the Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 license ("CC BY-SA 3.0"); additional terms may apply (view authors). Вміст доступний на умовах CC BY-SA 4.0, якщо не вказано інше. Images, videos and audio are available under their respective licenses.
®Wikipedia is a registered trademark of the Wiki Foundation, Inc. Wiki Українська (DUHOCTRUNGQUOC.VN) is an independent company and has no affiliation with Wiki Foundation.