Олександрівськ: місто в Луганській області (Україна)

З 2014 року є окупованим. Населення становить 6536 осіб.

Олександрівськ
Герб Олександрівська Прапор Олександрівська
Основні дані
Країна	Україна
Область	Луганська область
Район	Луганський район
Громада	Луганська міська громада
Засноване	1772 як село Олександрівка
Статус міста	з 1961 року
Населення	▼ 6536 (01.01.2017)
Площа	10,4 км²
Густота населення	628 осіб/км²
Поштові індекси	91489
Телефонний код	+380-642
Координати	H G O
Водойма	річка Лугань
Назва мешканців	олександрівча́нин, олександрівча́нка, олександрівча́ни
Відстань
Найближча залізнична станція	Луганськ
До станції	9 км
До обл./респ. центру
- залізницею	9 км
- автошляхами	7 км
Міська влада
Адреса	91484, Луганська обл., Луганська міськрада, м. Олександрівськ, Красна Площа,16
Вебсторінка	http://aleksandrovsk.lg.ua
Міський голова	Греков Микола Олександрович
Олександрівськ у Вікісховищі Карта Олександрівськ Олександрівськ

Олександрівськ розташований на річці Лугань, в основному на лівому її березі. Сусідні населені пункти: селище Тепличне і місто Луганськ (нижче за течією Лугані) на сході, селища Зразкове і Катеринівка на півдні, села Гайове на південному заході, Сабівка, Говоруха і Новоселівка (всі три вище за течією Лугані) на заході, Жовте, Крута Гора на північному заході, Земляне, Шишкове і селище Металіст на північному сході.

 

 

Існує думка, що витоки цього населеного пункту сягають с. Юзбашівка, яке було засноване 1754 р. капітаном Юзбашем (Юзбашею) Костянтином Миколайовичем — одним з ротних командирів кінного гусарського полку генерала-майора Йована Шевича. Пізніше село перейменували на честь сина К. М. Юзбаша — Олександра, який дослужився до чина секунд-майора Бахмутського гусарського полку і вийшов у відставку 1775 р. З часом Олександрівка (Юзбашівка) була успадкована сином від батька.

Водночас є свідчення, що с. Олександрівку (Юзбашівку) було закладено капітаном Бахмутського (Волоського) гусарського полку Олександром Юзбашем, який з огляду на «тривожні обставини того часу і свою тривалу хворобу» не зміг надати належної відбудови своїй слободі, яка після його смерті перейшла у володіння відставного бригадира К. М. Юзбаша.

Обидві викладені позиції мають невідповідності. Перша з них — у необґрунтовано ранній даті (1754 р.), а друга — у персоналії та біографічних даних засновника (буцімто О. Юзбаш помер раніше за свого батька). Існуючі достеменні джерела й факти схиляють до висновку, що засновником с. Олександрівка був підполковник Бахмутського гусарського полку К. М. Юзбаши, що йому та його синові капітану Олександру Костянтиновичу Юзбаши Азовська губернська канцелярія в 1776 р. виділила у спільне володіння 7100 десятин землі, на якій вже існував "хутор что при мельнице на Луганской речке", що згодом перетворився у слободу або сільце Олександрівку. За переписом Азовської губернії 1778 р. тепер вже полковнику і командиру Волоського гусарського полку К.М. Юзбаши належала слобода «на реке Лугане», у якій проживало 315 селян (179 — ч.с., 136 — ж.с.), тоді як відставному секунд-майору О.К. Юзбаши належали слободи Уткіна і Гускіна. За наступними переписами Катеринославського намісництва 1785 р., Изъяснением Донецького повіту 1789 р., Описом до атласу Катеринославського намісництва 1795 р. і атласу Новоросійської губернії 1799 р., с. Олександрівка зазначається винятково як володіння бригадира і кавалера К. М. Юзбаши, тоді як секунд-майору О. К. Юзбаши, за всіма названими документами, належала пустка Єлизаветівка (у 1795 р. це вже невеличке сільце). Лише після смерті кавалера і бригадира К. М. Юзбаши (за деякими даними у 1802 р.) с. Олександрівка разом з с. Веселе або Весела Гора успадковуються його сином секунд-майором О. К. Юзбаши, доповнюючи його попередню власність, яку він зберігав до своєї смерті (1826 р.).

 

У 1783 р. поміщик с. Олександрівка бригадир К. М. Юзбаши почав піклуватися щодо побудови в цьому селі церкви. 1785 р. було отримано дозвіл, Бахмутським протоієреєм Петром Расевським було освячене місце й закладено церкву. На початку 1790 р. спорудження дерев'яної церкви було завершено. 25 березня 1791 р. протоієрей П. Расевський освятив Свято-Вознесенську церкву с. Олександрівка й відкрив у ній богослужіння. Ця дерев'яна церква проіснувала до 1849 р., коли замість неї поміщиками М.О. Сомовим з дружиною М.П. Сомовою було побудовано кам'яний храм, що зберігся до сьогодення.

За часів бригадира К. М. Юзбаши в Олександрівці також було збудовано дерев'яний панський будинок з фруктовим садом, два борошняні млини. В селі протягом року провадились три ярмарки: 1-й — на Стрітення Господнє, 2-й — на день Георгія Переможця, 3-й — на Зведення хреста Господня. У 30-40-х роках XIX ст. поміщиками замість дерев'яного було зведено двоповерховий кам'яний поміщицький маєток, що протягом часу неодноразово перебудовувався і, очевидно, у результаті цього на його фасадному фронтоні з'явилася дата 1772 р., яку дехто з краєзнавців помилково вважає роком спорудження будинку й заснування самого села. Щоправда, останнє припущення (дата заснування) не варто виключати, аналогічно й тому, що на фронтоні було виведено дату утворення помістя, хоча й дещо неточну, оскільки саме помістя існує від 1776 р.

Після смерті майора О. К. Юзбаши с. Олександрівка перейшло у власність його спадкоємців, серед яких була і його онучка княжна Марія Павлівна Ширинська-Шихматова, яка невдовзі вийшла заміж за відставного гвардії штабс-капітана кінної артилерії М. О. Сомова, що від 1834 р. на наступні чверть сторіччя став маршалком Слов’яносербського повітового дворянства. Одразу після цього решта Олександрівського помістя була викуплена М. О. Сомовим, в результаті чого воно опинилось у роздільній власності подружжя Сомових, що тривало до смерті М. О. Сомова близько 1862 р. Саме з дачі володіння поміщиці, тепер вже вдови гвардії штабс-капітана Марії Павлівни Сомової (уродж. Шахматової) 17 липня 1862 р. було виділено ділянку землі у користування 228 ревізьких душ тимчасовозобов'язаних селян с. Олександрівки. Після цього спадкова частка померлого перейшла його дочці Євдокії, але помістям продовжувала управляти первинна і основна його власниця Марія Павлівна Сомова, аж до своєї смерті 9.7.1883 р. Надалі, після зняття Сенатом арешту на її власність, накладену через конфлікт з матір’ю, маєтність успадкувала дочка – принцеса Євдокія Михайлівна Мюрат (за першим шлюбом княгиня Орбеліані), яка володіла ним щонайменше до 1889 р. На злімі 1880-х - 1990-х років Олександрівське помістя було придбане новими власниками Голубевими, внаслідок чого була розірвана його понад вікова родова тяглість, закладена сербськими гусарами Юзбаши.

Російсько-українська війна (з 2014)

Служба безпеки України спільно із добровольчим батальйоном «Айдар» біля Олександрівська знешкодила лісовий табір терористів, при цьому 1 з них загинув, кілька поранені, інші втекли; на території табору знайдено заміновані арсенали озброєння — РПГ, вогнемети «Шмель», набої та до 3 кг вибухівки «пластид».

Мова

За даними перепису 2001 року 41,73 % населення міста вказали українську мову рідною, 56,65 % — російську, 1,46 % — вірменську, 0,16 % — інші мови.

• Середня школа № 67
• Навчально-дослідне господарство Луганського аграрного інституту.
• Музична школа

•  
  Садиба Юсбаша
•  
  Садиба Юсбаша
•  
  Садиба Юсбаша
•  
  Садиба Юсбаша

• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
• Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ (на 1 вересня 1946 року) / М. Ф. Попівський (відп. ред.). — 1 вид. — К. : Українське видавництво політичної літератури, 1947. — С. 96–97.

• Віртуальний Луганськ
• Луганський портал
• Олександрівськ // Облікова картка на офіційному вебсайті Верховної Ради України.

Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.