Мідянка Звичайна: вид плазунів

Загальна довжина зазвичай не перевищує 600-700 мм, хоча іноді може бути і більше. Хвіст у 4,0-6,5 разів коротший за тулуб. Лусочки на спині гладенькі. Черевні щитки утворюють на боках черева добре помітні ребра. Черевних щитків налічується 150-200 (у самців 150-182, у самок 170-200), підхвостових – 40-70.

Характерна особливість мідянки, яка дозволяє відрізнити її від інших змій європейської фауни – темна смуга, що проходить від ніздрі через око до кута рота або навіть на боки шиї.

Забарвлення спинної сторони дуже мінливе (сіре, сіро-буре, коричнево-сіре, червоно-буре, мідно-червоне – звідси українська назва "мідянка"). Зрідка трапляються чорні особини (меланісти). У самців переважають червонуваті відтінки, у самок - буруваті. Рисунок тіла доволі мінливий, зазвичай він складається з 2-4 рядів плям, що розташовуються уздовж спини (вони можуть бути не чіткі). На шиї наявні дві смуги або плями, що зливаються на потилиці. Голова зверху одноколірна (темна) або з доволі характерним малюнком у вигляді вирізаної біля очей дуги з ламаною лінією. Райдужка ока нерідко червона. Черевна частина тіла може бути забарвлена в сіруваті, білуваті, червонуваті відтінки з темними плямами та крапками або без них.

Мідянки надають перевагу залісеним або сонячним галявинам, сухим лукам і вирубкам в різних типах лісу, уникаючи вологих місць (хоча мідянки добре плавають). У горах піднімаються на висоту до 3000 м над рівнем моря, обживаючи кам'янисті степові ділянки з ксерофітною рослинністю. Сховками для них слугують нори гризунів і ящірок, порожнини під камінням, корою повалених стовбурів дерев, тріщини скель.

Активні мідянки переважно вдень (звичайно вранці та надвечір), проте іноді можуть полювати і в сутінках.

Сезон активності триває з середини березня – початку квітня до кінця вересня – середини жовтня. Парування відбувається в квітні–травні. Мідянки яйцеживородні – практично увесь розвиток зародків відбувається в тілі матері. У липні–жовтні самки відкладають яйця з тонкими оболонками (від 2 до 17), з яких одразу ж вилуплюються молоді мідянки завдовжки 125–170 мм.

Основу раціону складають ящірки (мідянки – заурофаги), рідше живляться іншими дрібними наземними хребетними – ссавцями (мишами, полівками, землерийками), птахами (звичайно пташенятами), земноводними, комахами. Свою здобич мідянка стискує кільцями тіла, лишаючи вільними її голову і хвіст, та проковтує живцем, обов`язково головою уперед. Якщо мідянка схопить не так, як слід, здобич (ящірка) хапає її за нижню ,або верхню щелепу і годинами утримує її. Отруйних зубів не має. Серед місцевих мешканців дуже поширеним є твердження про те, що слина мідянки є токсичною. Однак таке твердження не має жодного підтвердження.

 

Ареал звичайної мідянки охоплює значну територію Європи (крім південної частини Піренейського півострова, Ірландії, значної частини Британії, північної частини Скандинавського півострова та деяких островів Середземномор'я, зокрема, Криту та Кіпру) та в Західній Азії (північна частина Малої Азії, Кавказ, Західний Казахстан, Північний Іран).

В Україні — повсюдно, але частіше в західних регіонах (зокрема, в Карпатах) і в Криму.

Занесена до третього видання Червоної книги України (2009) (категорія "вразливий" вид).

• Мідянка звичайна у Червоній книзі України [Архівовано 1 серпня 2015 у Wayback Machine.]
• Мідянка звичайна в Карпатах (відео)

Це незавершена стаття з герпетології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.