|Партнер=
Оксана Стефанівна Забужко | ||||
---|---|---|---|---|
Ім'я при народженні | Оксана Стефанівна Забужко | |||
Народилася | 19 вересня 1960 (63 роки) Луцьк, Волинська область, Українська РСР[1] | |||
Громадянство | Україна | |||
Національність | українка | |||
Діяльність | письменниця, літературознавиця, публіцистка, поетеса, есеїстка, феміністка, літературний критик, громадська активістка, викладачка | |||
Сфера роботи | поезія | |||
Alma mater | філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка | |||
Заклад | Гарвардський університет і Університет Піттсбурга | |||
Мова творів | українська | |||
Роки активності | з 1985 | |||
Напрямок | постмодернізм | |||
Жанр | поезія і проза | |||
Magnum opus | «Музей покинутих секретів» (2009) «Польові дослідження з українського сексу» (1996) | |||
Партія | КПРС | |||
Нагороди | | |||
Сайт: www.zabuzhko.com | ||||
| ||||
Забужко Оксана Стефанівна у Вікісховищі | ||||
Висловлювання у Вікіцитатах |
Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (нар. 19 вересня 1960, Луцьк, Волинська область, Українська РСР) — українська письменниця, феміністська літературознавиця, поетеса, есеїстка, публіцистка, викладачка та політична активістка (зокрема, в часи Помаранчевої революції). Ключовими у творчості Оксани Забужко є теми української національної ідентичності і гендеру.
Твори Забужко перекладені понад 20 мовами в Австрії, Болгарії, Італії, Ірані, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, США, Угорщині, Франції, Хорватії, Чехії, Швеції. Роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), перший бестселер незалежної України, дав старт українському книжковому ринку, є найширше перекладеним у світі українським прозовим твором. Інтелектуальний нонфікшн «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007) осмислює українську культурну історію через Лесю Українку як «Іншого», через чий лицарський дискурс вписує Україну у систему європейських міфологій, досліджуючи українську шляхту. «Музей покинутих секретів» (2009) в орієнтованому на західну аудиторію деколонізує українську історію, зокрема, УПА з застосуванням жіночого письма та écriture féminine.
Оксана Забужко є лауреаткою народних та іноземних премій, стипендіаткою Фулбрайта, викладачкою українських студій у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах та популяризаторкою України на міжнародній арені. Її тексти адаптують численні театри України, Європи і Північної Америки.
Народилася 19 вересня 1960 року в місті Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями.
Батько, Стефан (Степан) Іванович Забужко (1926—1983) — педагог, літературний критик і перекладач (вперше переклав українською чеські оповідання Іллі Гурніка, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї). Мати, Надія Яківна Обжирко-Забужко (1926—2014) — родом з м. Білилівка Бердичівської округи, вчителька української літератури, авторка методичних розробок і популярних літературознавчих творів для школярства. За словами Євгена Сверстюка, Забужко вихована на «кращих естетичних традиціях». Змалечку складала вірші, які записував і збирав її батько.
За словами письменниці, свою філологічну освіту вона отримала вдома. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві.
Закінчила філософський факультет (1977—1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка.
1987 року прийнята до Спілки письменників СРСР. Вступила до КПРС не пізніше 1988 року.
Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П. Чайковського (1986—1988), з 1989 р. — старша наукова співробітниця Інституту філософії НАН України.
Тривалий час працювала викладачем. Причому лекції з естетики Оксана Забужко читала не лише в українських вишах, а й у Єльському та Колумбійському університеті.
1992 року викладала українську культуру в Університеті штату Пенсільванія як запрошена письменниця. У 1994 отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала українську літературу й культуру у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. 2001 року викладала літературну майстерність у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
У шлюбі з художником Ростиславом Лужецьким.
Хоча в дитинстві Забужко мріяла бути кінорежисером, життя пов'язала із літературною діяльністю[джерело?]. Віршувати Забужко почала, за власними словами, «з дописемного віку». Поетично дебютувала в періодиці у 9 років, на 1973 р. у видавництві «Молодь» планувалась до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель» (передмова Михайла Стельмаха). Але під час репресій 1972 року батьки потрапили в «чорні списки», і готову до друку «Акварель» знімають з виробництва. Тих ранніх віршів Забужко ніколи не публікувала, а першу поетичну книжку, уже іншого змісту («Травневий іній»), змогла видати тільки 1985 року. Про ці події в «Автобіографії» (1997) згадувала: «Якщо я завдячую радянській владі чимось добрим, то це тим, що вона вчасно поклала край моїй „літературній кар'єрі“ — на цілий брежнєвський період, — інакше я вельми швидко навчилась би, як приподоблятися дядям і тьотям з редакцій, і, либонь, так і не докопалась би до власного голосу…».
Основні теми творчості письменниці - національна ідентичність і гендер. Перший роман Забужко, «Польові дослідження з українського сексу», один із «засадничих текстів української літератури пострадянського періоду», вийшов 1996 року і викликав бурхливі та суперечливі реакції критики і читацтва. Письмо Забужко — стилістично новаторське й інтелектуально провокативне — не зрозуміли деякі вітчизняні критики, незнайомі зі здобутками світової критичної думки і фемінізму зокрема. У той же час аудиторія сприйняла роман дуже добре, він став першим бестселером незалежної України і дав старт українському книжковому ринку. За соціологічним опитуванням агенції «Еліт-профі» 2006 року роман був визнаний «книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності». Нині це найширше перекладений у світі твір нової української прози (15 мов), включений до багатьох обов'язкових списків та рейтингів сучасної східноєвропейської класики.
Філософ і культурологиня за фахом, Забужко пише есеї і працює у жанрі нонфікшн. Вона також звертається до української історії ХХ століття. Її найвидатніший, за оцінками української та зарубіжної критики, роман «Музей покинутих секретів» (2009), перекладений шістьма мовами, — це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи — Друга світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. Зокрема, авторка приділяє багато уваги епосу УПА, демонізованої радянською історіографією. Важливою рисою письма Оксани Забужко є його зверненість до світу, спрямованість не лише на внутрішню аудиторію, доступність для західної аудиторії.
Дослідники аналізували прозу Забужко за допомогою постколоніальних теорій. У компаративістських студіях «Польові дослідження…» порівнюють із творами Джамайки Кінкейд, Ассії Джебар, Анджели Картер, Ніколь Броссар. Письменниця має надзвичайно виразний стиль, де «поетичний» та «інтелектуальний» голоси переплітаються і витворюють складну структуру. На думку деяких дослідників, у ньому присутнє жіноче письмо, écriture féminine, зокрема, письмо «з тіла» або «про тіло».
Найвідоміша книга Забужко у жанрі нон-фікшн — «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). У цьому безпрецедентному для України інтелектуальному бестселері, по-перше, українська культурна історія осмислена через Лесю Українку, жіночу постать, як «Іншого», з постколоніальної точки зору. По-друге, Забужко пише про роль і свідомість української шляхти, яку, якщо скористатися образами самої Лесі Українки, можна назвати «великопанською» (на противагу «глибокохамській» радянській) спільнотою. Ця спільнота в різні часи включала братчиків Кирило-Мефодіївського братства, членів Громади, зокрема Олену Пчілку — «матір українського націоналізму», мецената Євгена Чикаленка, саму Лесю Українку та багато інших, нині забутих або недооцінених, визначних постатей. Оксана Забужко доводить, що чимало етичних та естетичних «кодів», вироблених шляхтою, стали неприступними сучасному читачеві. По-третє, Забужко вважає лицарський («єретичний», гностичний) дискурс у Лесі Українки знаковим і таким, що вписує Україну у систему європейських міфологій.
Упродовж 1995—2010 рр. була віцепрезидентом українського відділення ПЕН-клубу. Восени 2004 року багато зробила для привернення міжнародної уваги до президентських виборів в Україні. Напередодні Помаранчевої революції опублікувала у WSJ статтю Українська Солідарність, у якій передбачила масові протести у Києві, після чого в ЗМІ її стали називати «Помаранчевою Кассандрою».
28 листопада 2005 року виступила на Перших Президентських слуханнях «Виклики, породжені свободою» з доповіддю «Гуманітарна політика і державна незалежність». Доповідь викликала широкий суспільний резонанс, а також деякий вплив на політику тодішнього уряду. За наслідками слухань створено Громадську гуманітарну раду при Президентові України.
Забужко було запропоновано балотуватись у Верховну Раду України на виборах 2006 року від Блоку «Наша Україна», але вона відмовилась — і відтоді незмінно відмовляється від співпраці з будь-якими політичними партіями.
Книжка розмов із варшавською публіцисткою Ізою Хруслінською «Український палімпсест» початково вийшла польською мовою і взимку 2013—2014 рр. стала для польських еліт важливим джерелом знань про Україну, допомігши визначитися з політичною підтримкою Майдану.
У червні 2018 року підтримала відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів.
У 2023 році потрапила до списку 100 жінок року за версією BBC.
Нейтральність цього розділу під сумнівом. |
Невдовзі після виходу в світ «Шевченкового міфа України» популярна тоді газета «Вечірній Київ» опублікувала брутальний відгук на книжку і її авторку в супроводі непристойної карикатури. На цю публікацію відреагували, з одного боку, Євген Сверстюк, обурений її антикультурним політичним підтекстом, а з іншого — Олександр Сизоненко, який звинуватив Забужко в службі американському імперіалізму.
Спалахнула дискусія, що тривала до початку 2000-х. Питання стояло про ревізію колоніального спадку в погляді вже не тільки на Шевченка, а й ширше — про те, чи можна, як Забужко, говорити про українську культуру не лише в локальному (для українців), а й у загальнолюдському значенні. На захист Забужко та її концепції виступили Вадим Скуратівський, Василь Лісовий, Вілен Горський, Юрій Барабаш, Дмитро Наливайко, Володимир Ричка та ін. вчені.
О. Сизоненко назвав їх «чорноколготочною групою підтримки» та «адептами махрового, волохатого, зниділого ідеалізму» й наполягав на тому, що Шевченко — поет «простий», і «нічого тягнути його у вишукане та снобістське панство» «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів». Його позицію підтримали деякі літературознавці, які теж в агресивно-тоталітарному дусі виступили проти західних методологій в україністиці й об'єднали шевченкознавчі праці Забужко й Грабовича під жупелом «демоліберальних», не зважаючи на відмінності та полеміку між ними (за Д. Наливайком, основна відмінність «полягає в тому, що в книжці О. Забужко міфотворчість „Кобзаря“ не закріплюється за моделями архаїчної міфології й не набуває характеру замкнутої структури, вона виходить на історію України і в ній розміщається», «вписується в контекст націо- й державотворчих міфів великих європейських письменників від Данте й Сервантеса до Ібсена та Джойса»).
В той же час письменницю критикували за нерозуміння «цивілізаційно-творчої ролі православ'я» і «російського месіанізму».
Скандал привернув увагу європейської преси. Газета Neue Zürcher Zeitung писала: «відкидання книжки Забужко українською критикою <…> показує, що українці ще дуже далекі від вироблення конструктивно-критичного ставлення до своїх національних міфів».
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Забужко Оксана Стефанівна |
This article uses material from the Wikipedia Українська article Забужко Оксана Стефанівна, which is released under the Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 license ("CC BY-SA 3.0"); additional terms may apply (view authors). Вміст доступний на умовах CC BY-SA 4.0, якщо не вказано інше. Images, videos and audio are available under their respective licenses.
®Wikipedia is a registered trademark of the Wiki Foundation, Inc. Wiki Українська (DUHOCTRUNGQUOC.VN) is an independent company and has no affiliation with Wiki Foundation.