Сузір'я Оріон: екваторіальне сузір'я

Розташоване на небесному екваторі. Назване на честь грецького міфічного мисливця Оріона. Сузір'я містить багато яскравих зір, у розташуванні яких упізнається фігура людини. Оріона легко розшукати за трьома блакитними надгігантами, що утворюють астеризм Пояс Оріона: Мінтака (араб. пояс‎), Альнілам (араб. перловий пояс‎) й Альнітак (араб. пасок‎), оскільки вони розташовані в лінію на приблизно однаковій кутовій відстані одна від одної. Південно-східним кінцем лінія вказує на блакитний Сіріус (α Великого Пса), а північно-західним — на червоний Альдебаран (α Тельця). Цікаво, що сузір'я Оріон можна буде спостерігати в подібній конфігурації ще довго, оскільки власний рух основних зір досить малий, щоб його можна було швидко помітити неозброєним оком.

Оріон
Латинська назва	Orion
Род. відмінок	Orionis
Скорочення	Ori
Пряме піднесення	5год 30хв
межі	від 4год 37хв до 6год 18хв
Схилення	5° 0'
межі	від -11° ' до 22° 50'
Площа	594 кв.град.(26)
Зорі	8 яскравіших від 3m 70 яскравіших від 5,5m
Найяскравіша зоря	Рігель 0,18m
Метеорні потоки	Оріоніди, Хі-Оріоніди
Суміжні сузір'я	Близнята Телець Ерідан Заєць Єдиноріг
Спостерігається в широтах між +79° i −67° Увечері найкраще спостерігати протягом січня Вечірня (21:00) кульмінація в третій декаді січня
Існує з античності. Запропоноване багатьма народами

В Україні сузір'я Оріон спостерігається восени і взимку, найкраще в листопаді, грудні, січні.

 

Помітний астеризм Оріона на небосхилі виділяли багато народів і культур, що спричинило розмаїття назв та появу низки легенд і міфів, що пов'язані з ним.

Оріон (за грецькою міфологією) — божество, син Посейдона й Океаніди Евріали, доньки Міноса. Оріона греки уявляли могутнім велетнем у блискучому озброєнні, з мечем і мідною непохитною булавою. Є багато версій його загибелі. В одних ідеться, що мисливець загинув від стріли Артеміди після того, як поранив її в змаганні; через те, що вчинив насильство над гіперборейською дівою Опіс; за те, що він наважився викликати її на змагання в метанні диска; Артеміда вбила Оріона, не знаючи, що це він, унаслідок неприхильності до нього Аполлона. За іншими версіями, Оріон помер від укусу скорпіона, якого послала Артеміда, коли він хотів викрасти одну з супутниць богині; коли він під час полювання доторкнувся до її пеплоса. Але боги зглянулися над великим мисливцем, розмістили його на небі в супроводі вірного пса Сіріуса. Також на небосхилі можна знайти й сузір'я Скорпіон, яке важко спостерігати одночасно з Оріоном, оскільки боги розташували Скорпіона так, щоб, коли Оріон з'являвся з-за горизонту, Скорпіон заходив з протилежного боку.

Давні українські народні назви цього сузір'я: Плуг і Золотий Плуг. Оскільки здавна на території України було поширене хліборобство, неможливе без плуга, та існував культ золотого плуга, предки теперішніх українців називали так групу зір, що нині є частиною сузір'я Оріон, таким чином ушановуючи своє основне знаряддя обробітку землі. Також відомі з писемних джерел XVII ст. різдвяні свята (Коляди), пов'язані з уславленням плуга, який нібито падає з неба. За часів Київської Русі на Різдво (Коляди) кияни масово виходили на вулиці міста, на високі пагорби зустрічати це красиве сузір'я, яке уособлювало дарунок Сварога-коваля (тому християнська церква забороняла «кликать плугу» на Різдво). Також окремо вирізняли в складі Плугу його частини: Чепіги та Полиця.

У Стародавньому Єгипті сузір'я Оріон ототожнювалося з Осірісом — правителем Дуату (загробного світу). За міфом, після того як Сет убив свого брата Осіріса, розчленувавши його тіло й розкидавши частини по всьому Єгипту, їхня сестра Ісіда позбирала всі частини тіла та, повернувши Осірісу на якийсь час життєву силу, понесла від нього сина Гора. Осіріс потім піднявся на небеса й почав правити царством мертвих..

Жителі Межиріччя називали це сузір'я Уру-анн, що перекладається як Світло небес. У Стародавньому Вавилоні воно називалося Вірний пастух небес.

У Вірменії Оріон асоціюється з народним героєм Айком, який у давні часи символізував боротьбу вірменського народу за свободу й незалежність проти іноземної тиранії. За легендою він повів свій народ від тирана Бела у вірменські гори. Бел вимагав від Айка повернутися, але той не скорився. Тоді тиран з незліченною армією зійшовся в битві з невеликим, але хоробрим військом Айка, яке мужньо опиралось. Бел змушений був відступати, але стріла Айка вразила його на смерть. 2007 року Центральний банк Вірменії випустив пам'ятну монету, де на одному боці зображено Айка, а на другому — сузір'я Оріон.

У Біблії Оріон тричі згадується під назвою Кесіль: «Чи можеш ти зв'язати вузол Хима та порушити пути Кесіль» (Йов 38:31), «Він створив Ас, Кесіль і Хима, і тайники півдня» (Йов 9:9); «Хто створив Хима й Оріон, і перетворює смертну тінь на ясний ранок…» (Амос 5:8). Однозначно невідоме походження назви Кесіль (івр. כסיל‎, у буквальному сенсі — дурень), хоча, можливо, це назва етимологічно пов'язана зі словом кіслев — назвою дев'ятого місяця єврейського календаря (листопад-грудень), яка, своєю чергою, може походити від семітського кореня К-С-Л, як у словах «Кесел», «Кісла» (כֵּסֶל, כִּסְלָה, надія, позитив), тобто назва місяця натякає на надію на зимові дощі.

Астеризми

Астеризми відіграють важливу роль у небесній навігації, а в спостережній астрономії їх використовують як орієнтири для ідентифікації зір і пошуку об'єктів глибокого неба.

Сузір'я Оріона, також відоме як Мисливець, містить кілька відомих астеризмів, таких як Меч, Голова, Щит, і, ймовірно, найстаріший і найвідоміший — Пояс.

Пояс

Пояс Оріона є чудовим прикладом астеризму, який легко знайти, і який допомагає астрономам у визначенні місцезнаходження сузір'я Оріона. Він складається з трьох яскравих зір Зета (Альнітак), Епсилон (Альнілам) і Дельта (Мінтака). Альнітак знаходиться на відстані близько 800 світлових років від Землі, він у 100 000 разів яскравіший за Сонце і світить з зоряною величиною 1,8; більша частина його випромінювання знаходиться в ультрафіолетовому діапазоні, який людське око не може бачити. Алнілам знаходиться на відстані приблизно 2 000 світлових років від Землі, світить із зоряною величиною 1,70, а в ультрафіолетовому світлі в 375 000 разів яскравіша за Сонце. Мінтака знаходиться на відстані 915 світлових років від Землі і світить із зоряною величиною 2,21. Вона в 90 000 разів яскравіша за Сонце і є подвійною зіркою: вони обертаються навколо одна одної кожні 5,73 дня. У Північній півкулі Пояс Оріона найкраще видно на нічному небі в січні близько 9:00 вечора, коли він проходить приблизно по місцевому меридіану.

На південний захід від Алнітака лежить Сигма Оріона, кратна зоряна система, що складається з п'яти зір, які мають спільну видиму зоряну величину 3,7 і знаходяться на відстані 1150 світлових років від нас. На південний захід від Мінтаки лежить четверна зоря Ета Оріоніса.

Меч

Меч Оріона містить туманність Оріона, туманність де Мерана, туманність Людини, що біжить, і зорі Тета Оріона, Йота Оріона та 42 Оріона.

Голова

Три зорі утворюють невеликий трикутник, який позначає голову. Вершина позначена Лямбда Оріона, гарячим блакитним гігантом спектрального типу O8 III з видимою зоряною величиною 3,54, який знаходиться на відстані близько 1100 світлових років від нас. Phi-1 і Phi-2 Оріоніса складають його основу. Також неподалік знаходиться дуже молода зоря FU Оріона.

Щит

На захід від Беллатрікс лежать шість зір, позначених як Пі Оріона (π ¹ Оріона, π ² Орія, π ³ Орія, π ⁴ Орія, π ⁵ Орія та π ⁶ Орія), які складають щит Оріона.

У сузір'ї багато гарячих молодих зір спектральних класів O й B, які утворюють зоряну асоціацію (посередині Туманності Оріона розташоване розсіяне скупчення зір, відоме як Трапеція Оріона.). Видима зоряна величина двох найяскравіших зір — близько нульової зоряної величини (у максимумі їх блиску), п'яти тьмяніших — 2^m, ще 4 — 3^m. У невеликі телескопи в Оріоні можна спостерігати такі цікаві кратні зорі, як ι і σ.

Багато зір цього сузір'я входять до складу астеризмів. Деякі з них утворюють лише зорі Оріона (Пояс Оріона, Меч Оріона, Щит Оріона, Сніп), деякі включають у свій склад й зорі сусідніх сузір'їв (Зимове Коло, Зимовий Трикутник, Єгипетський Хрест).

Бетельгейзе

Бетельгейзе (α Оріона) — найближчий до Землі червоний надгігант (відстань становить близько 430 св. років), напівправильна змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,2^m до 1,2^m із періодом близько 6 років, друга за яскравістю зоря цього сузір'я і 10-та серед найяскравіших зір нічного неба. Бетельгейзе є однією з зір, що утворюють астеризм Зимовий Трикутник і Зимове Коло. Це одна з найвідоміших та найдослідженіших зір. Її кутовий розмір один з найбільших на нічному небі. Входить до списку навігаційних зір. Останнім часом зоря активно змінює свою форму, що є ознакою близького колапсу. Коли Бетельгейзе вибухне, упродовж шести тижнів у небі над Землею буде «друге Сонце». Світловий день може збільшитися на 2–3 години. У деяких місцях планети стоятимуть білі ночі.

Рігель

Рігель (β Оріона) — блакитний надгігант (головний компонент, оскільки зоря є візуально подвійною), змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,03^m до 0,3^m з періодом близько 22–25 днів, найяскравіша зоря сузір'я і 7-ма серед найяскравіших зір нічного неба. Належить до навігаційних зір. Світність зорі становить 85 000 світностей Сонця, відстань до неї — близько 800 св. років. Рігель є найближчою до Землі зорею з такою великою світністю. З 1831 року відомий як візуально подвійна зоря. Складається з трьох компонентів (Рігель Б є спектрально-подвійною зорею). Оскільки зоря доволі яскрава, вона освітлює пилові хмари, що знаходяться достатньо близько, зокрема IC 2118 (туманність Голова Відьми).

Беллатрікс

Беллатрікс (γ Оріона) — зоря-гігант, що має біло-блакитний відтінок, зоря, яка нерегулярно змінює свій блиск у межах від 1,59^m до 1,64^m, третя за яскравістю зоря цього сузір'я і 27-ма серед найяскравіших зір нічного неба. Радіус Беллатрікса у 5,7 раза більший за радіус Сонця, а маса становить від 8 до 9 мас Сонця, відстань до зорі — (243 св. років, що є причиною великої світності.

Альнілам

Альнілам (ε Оріона, 1,69^m) — одна з зір астеризму Пояс Оріона, четверта за яскравістю зоря цього сузір'я і 30-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головний компонент — блакитний надгігант. Розташована набагато далі за інші яскраві зорі (1300 св. років), однак через дуже велику світність (375 000 L_☉) виглядає на нашому небосхилі досить яскравою.

Альнітак

Альнітак (ζ Оріона, 1,72^m) — потрійна зоря (головний компонент  — блакитний надгігант), п'ята за яскравістю зоря цього сузір'я і 31-ша серед найяскравіших зір нічного неба. Одна з зір астеризму Пояс Оріона. Головний компонент має блиск 2,09^m.

Саїф

Саїф (κ Оріона, 2,05^m) — надгігант, шоста за яскравістю зоря цього сузір'я і 52-га серед найяскравіших зір нічного неба. Розмір та відстань до неї приблизно такі самі, як у Рігеля, але яскравістю Саїф йому поступається, оскільки температура поверхні становить 26 000 K, що призводить до випромінювання основної кількості енергії у вигляді ультрафіолетового випромінювання.

Мінтака

Мінтака, (δ Оріона) — одна з зір астеризму Пояс Оріона. Кратна зоря, сьома за яскравістю зоря цього сузір'я і 69-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головний компонент є спектрально-подвійною зорею, що складається з двох гігантів, які обертаються навколо спільного центру мас. Це спричиняє періодичне затемнення їх одне одним, що призводить до коливання блиску в межах від 2,26^m до 2,14^m, отже зоря є змінною. Навколо подвійної зорі обертається ще два тіла.

Хатиса

Хатиса (ι Оріона, 2,75^m). Найяскравіша зоря астеризму Меч Оріона. Її арабська назва — Наїр аль-Саїф — означає «найяскравіший меч». Кратна зоря, восьма за яскравістю зоря сузір'я. Складається з чотирьох компонентів, два з яких є спектрально-подвійними зорями, зіткнення чиїх зоряних вітрів робить Хатису потужним джерелом рентгенівського випромінювання.

Табіт

Табіт (π³ Оріона, 3,16^m) — найяскравіша зоря в астеризмі Щит Оріона, дев'ята за яскравістю зоря цього сузір'я. Досить близька (26,32 св. років), схожа на Сонце, але важча (1,32 M_☉), масивніша (1,32M_☉) і, відповідно, яскравіша (бл. 3 L_☉).

Альджебба

Альджебба^{[джерело?]}(η Оріона, 3,35^m) — кратна зоря, десята за яскравістю зоря цього сузір'я, на небосхилі розташована між Рігелем і Мінтакою (удвічі далі від Рігеля). Складається з чотирьох компонентів, перебуває на відстані бл. 1000 св. років і входить до об'єктів Рукава Оріона.

Мейсса

Мейсса (λ Оріона) — гігант, одинадцята за яскравістю зоря цього сузір'я, блиск становить 3,39^m. Належить до зоряного скупчення Колліндер 69, відомого також як скупчення Лямбди Оріона, вік якого — близько 5 мільйонів років.

 

У сузір'ї Оріона розташована низка туманностей, які входять до Молекулярної Хмари Оріона. Це гігантський комплекс міжзоряного пилу й газу, туманностей, молодих зір і зір, що формуються; який розташований у Чумацькому шляху на відстані близько 1600 св. років і має кількасот св. років у діаметрі. Він був сформований при переході через центр Галактичного диска хмар газу, які пов'язані зі спіральною структурою галактики. Існує припущення, що в цій області стався вибух наднової (або кількох наднових), що спричинили утворення Петлі Барнарда і швидше віддалення від Хмари Оріона кількох зір, а саме AE Візничого зі швидкістю 130 км/с, Мю Голуба зі шв. 120 км/с та 53 Овна зі шв. 60 км/с. Вони мали покинути Хмару Оріона 2–5 мільйонів років тому. Імовірно, ці зорі були кратною системою, яку зруйнувала наднова цієї самої системи. У цій області виділяють такі об'єкти:

• Туманність Оріона (видно неозброєним оком);
• Туманність Кінська Голова;
• Туманність де Мерана;
• М 78 (цю та три попередні можна спостерігати у слабкі телескопи);
• Петля Барнарда;
• Туманність Полум'я (дві останні можна помітити лише з допомогою достатньо потужного телескопа).

Відомі також інші об'єкти, менш популярні, ніж вищевказані.

Туманність Оріона

 

Туманність Оріона (Мессьє 42 (М42); NGC 1976; Велика туманність Оріона) — найяскравіша дифузна туманність, яку можна спостерігати з Землі навіть неозброєним оком, оскільки її блиск становить 4^m. Традиційно її вважали яскравою зорею (θ (Тета) Оріона — комплекс зір, які розташовані в цій самій області), але елементарний оптичний прилад дозволяє побачити, що насправді це велетенське скупчення пилу й газу масою бл. 300 M_☉. Частина туманності (у верхньому лівому куті на зображенні) окремо відома як Туманність де Мерана й класифікується як М 43 або NGC 1982. Вона відокремлена від основної туманності смугою пилу й містить у центрі змінну зорю NU Ori (блиск змінюється в межах від 6.5^m до 7.6^m). Кутові розміри туманності становлять 66ʹ×60ʹ, що робить її на небосхилі приблизно в чотири рази більшою від Місяця чи Сонця, а лінійний діаметр становить близько 30 св. років. Відстань, що становить близько 1600 св. років, робить Туманність Оріона найближчим до нас регіоном масового зореутворення. Зорі, які там утворюються, формують розсіяне скупчення, і, коли більшість їх сформується, на місці туманності залишиться скупчення з кількох сотень або тисяч зір приблизно одного віку (у межах кількох десятків мільйонів років).

Навіть у наш час за допомогою достатньо потужного телескопа можна помітити скупчення, відоме під назвою Трапеція Оріона (є частиною об'єктів, що мають спільну назву «Тета Оріона»). Вчені також вважають, що через кілька сотень мільйонів років там може утворитися планета (навіть, може, й планети), подібні до нашої. Складається туманність переважно з водню, йонізованого під дією енергії гарячих молодих (віком бл. 30 000 років) зір спектральних класів O та (більшою мірою зір скупчення Трапеція Оріон), який випромінює червоне світло. Також там міститься значна кількість інших елементів, особливо кисню. Туманність Оріона як туманність не документувалася до 1610 року, поки її не виявив французький астроном Ніколя-Клод Фабрі де Пейреск. Перше серед відомих зображень туманності створене італійським астрономом Джованні Баттіста Годієрна у 1654 році.

Туманність Кінська Голова

 

 

Туманність Кінська Голова (Барнард 33) — темна туманність, міжзоряна хмара пилу, що цікавим чином сформувалася у формі голови коня. Розташована на відстані 1500 св. років. «висота» туманності становить 5 св. років. Ми можемо спостерігати Кінську Голову лише тому, що позаду знаходиться яскрава емісійна туманність IC 434 (досягає 70ʹ завдовжки і кілька кутових хвилин заввишки), яка випромінює червоне світло. Причиною її червоного світіння є йонізація водню під дією випромінювання зорі Альнітак. Нижче зліва розташована туманність NGC 2023, що контрастує з Кінською Головою. Уперше цю туманність помітила вчена Вільяміна Флемінг у 1888 році на фотографічних пластинах при фотографуванні сузір'я Оріон у Гарвардській обсерваторії.

Мессьє 78

 

Мессьє 78 (NGC 2068) — дифузна туманність, значно тьмяніша за Туманність Оріона (блиск 8.3^m), хоча розташована на приблизно тій самій відстані (бл. 1600 св. років). Окремо класифікуються такі об'єкти, як NGC 2064, NGC 2067 та NGC 2071. При спостеріганні в телескоп туманність видно як туманну пляму, яка містить дві зорі блиском 10^m (HD 38563A та HD 38563B), які освітлюють хмару пилу, що відбиває світло. У цій туманності перебуває багато зір, що формуються, 45 змінних зір, а також 17 об'єктів Хербіга-Аро (виникають, коли викинутий зорями газ вступає в реакцію з найближчими хмарами газу й пилу на швидкості кількасот км/с). Відкрив туманність П'єр Мешен 1780 року.

Петля Барнарда

Петля Барнарда (Шарплесс 276) — емісійна туманність, хмара міжзоряного газу, що сприймається з Землі як велика дуга (практично півколо) навколо туманності Оріона. Займає велику частину небосхилу (кутові розміри становлять бл. 14°×10°). Її можна помітити навіть неозброєним оком, але для цього потрібне дуже темне небо. Складається з гарячого йонізованого водню, який освітлюють зорі в туманності Оріона, тому має червоне забарвлення. Є так званою Сферою Стремґрена (сфера йонізованого газу навколо гарячої зорі або зір). Простягається на 300 св. років. Найімовірнішою теорією її виникнення вважається вибух однієї або кількох наднових бл. 2–3 млн років тому. Вільям Гершель був перший, хто помітив цю туманність, але її відкриття зазвичай приписують Едварду Барнарду, який у 1895 році перший отримав її фотозображення в Йоркській обсерваторії та назвав Петлею Оріона.

 

Туманність Полум'я

Туманність Полум'я (NGC 2024) — емісійна туманність, хмара міжзоряного пилу й газу, що розташована на відстані 1500 св. років і своєю формою нагадує полум'я. Знаходиться на небосхилі біля зорі Альнітак, але з цією зорею жодних зв'язків не має, оскільки вона майже вдвічі ближча. Посередині знаходиться щільна смуга пилу й газу, яка «розщеплює» туманність на дві половини і за якою розташоване молоде скупчення блакитних масивних зір, одна з яких знаходиться в центрі й випромінює інтенсивне ультрафіолетове випромінювання, чим обумовлене світіння туманності. Ця зоря відома як IRS2b. Вона за яскравістю не поступалася б зорям Поясу Оріона, якби між нею і нами не було стільки пилу й газу. До відкриття цієї зорі зорю Альнітак уважали частиною туманності.

В Оріоні небагато відносно яскравих зоряних скупчень, та всі вони є розсіяними. Нижче наведено деякі з них (із видимою яскравістю менше 10^m).

• Скупчення Трапеція — молоде скупчення відкрите Галілео Галілеєм, що знаходиться в Туманності Оріона (М42). Його діаметр становить близько 1.5 св.р., найбільші його зорі сягають маси 15-30 M_☉. Припускається, що в скупченні є чорна діра середньої маси. Яскравість скупчення становить 4^m, однак за хорошої погоди можна побачити щонайбільше 6 зір.
• NGC 1980 (Втрачений Скарб Оріона) — відкрите Вільямом Гершелем. Має яскравість 2.5^m та кутовий розмір 14'х14'.
• NGC 1981 — відкрите Джоном Гершелем, має яскравість 4.2^m.
• NGC 2169 («37») — альтернативна назва «37» цього скупчення походить від його схожості на число 37. Воно віддалене від Землі на 3600 св.р. Має яскравість 5.9^m.
• NGC 1662 — скупчення із яскравістю 6.4^m та розміром близько 20'.
• NGC 2175 — знаходиться в дифузній туманності на відстані 6350 св.р. Відкрите незалежно астрономами Джованні Батіста Годієрною та Карлом Крістіаном Брунсом. Яскравість — 6.8^m.
• NGC 2194 — скупчення на відстані 10 000 св.р., що складається переважно із зір головної послідовности та кількох червоних гігантів. Є припущення, що в скупченні можуть бути також блакитні приблуди. Вік скупчення становить близько 500 млн.років. Скупчення відкрите Вільямом Гершелем. Його видима яскравіть становить 8.5^m, розмір — близько 33'.
• NGC 2186 — скупчення відкрите Вільямом Гершелем на відстані 8800 св.р. Видима яскравість — 8.7^m.
• NGC 1977 — знаходиться в емісійній туманності Sh2-279 (інша її назва: Людина, що біжить).

Галактики в Оріоні тьмяні та мають малі кутові розміри (менше 2'х2'). Серед них є як «спокійні» галактики, так і галактики з активними ядрами. У таблиці нижче наведено галактики з видимою зоряною величиною менше 14^m.

Оріоніди — це метеорний потік, радіант якого розташований близько до межі сузір’їв Оріона та Близнюків. Метеори з цього метеорного потоку з’являються в жовтні, а пік припадає на 20-21 жовтня. Згодом другий пік активності припадає приблизно на 24 жовтня. Оскільки Оріон розташований близько до небесного екватора, метеори Оріоніди видно як у північній, так і в південній півкулях. Спостереження дюать змогу визначити зенітне годинне число, яке приблизно дорівнює 25 метеорів.

Оскільки сузір'я Оріона є досить яскравим, воно може служити орієнтиром для пошуку інших яскравих зір на небі. Провівши уявну пряму, на якій будуть розташовані зорі Рігель та Бетельгейзе, можна знайти зорю Кастор. А якщо провести уявну пряму через пояс Оріона, можна знайти Сіріус - найяскравішу зорю на небі, і, у протилежному напрямку, зорю Альдебаран в сузір'ї Тельця. Якщо ж провести пряму через зорі Беллатрікс та Бетельгейзе, можна знайти зорю Проціон. Бетельгейзе, Сіріус і Проціон утворюють легко впізнаваний астеризм Зимового трикутника (для південної півкулі - літнього).

wikisky.org: Оріон [Архівовано 8 березня 2009 у Wayback Machine.]

• Список зір сузір'я Оріона
• Пояс Оріона
• Меч Оріона
• Щит Оріона